«Головне – не втратити ідентичність». Інтерв’ю з американським галичанином, який закохався у Європу

1 720

Мені завжди було цікаво, що відчувають люди, які ще в дитинстві покинули свою країну і більшу частину життя живуть на чужині. Чи сумують вони за своєю історичною батьківщиною? Як вони себе ідентифікують? Чи не перетворюються вони на уособлення суміші зовсім різних культур? В розмові з цією людиною я спробував знайти відповіді на ці питання.

Богданові Шутці було лише 8 років, коли вони разом з батьками та молодшим братом покинули Україну та полетіли до США. Їхня родина є типовими представниками Четвертої хвилі українських емігрантів – 7-8 мільйонів громадян нашої країни, які з 90-их до середини 2000-х років вирушили закордон у пошуках кращого життя.

Вже згодом Богдан Шутка став громадянином США та закінчив там школу. Проте вирішив спробувати свої сили в Європі і переїхав до Австрії.

В інтерв’ю WestNews цей 21-річний хлопець розповів про щасливі дитячі спогади в Україні, будні україномовної дитини у США, європейські стереотипи та проблеми українських мігрантів.

Українці, які приїжджають в Австрію, насправді дуже розумні люди. Я б сказав, що вони розумніші, ніж середньостатистичний австрієць.

 – Що ти відчуваєш, коли повертаєшся до Станиславова?

 – Нудно після Відня. Але комфортно. Для мене це місто, де я волію лежати на дивані. У Відні я собі не можу цього дозволити. Думаю, це також пов’язано з родиною, з «домашнім почуттям» і тим фактом, що тут я напівгість.

Востаннє я був тут 5 місяців тому, а перед тим рік не їздив до України. Перше враження – з’явилася дорога зі Львова. Раніше ця частина шляху була найбільшою мукою після довгої поїздки з Австрії до України. Це було відчуття, коли хочеш вийти з машини, але ніяк не можеш.

Друге враження – люди тут стали більш загартованими та оптимістичними. Тепер вони притримуються позиції, що після виїзду в іншу країну їхня ситуація не покращиться. В чужу країну ти несеш із собою свої певні нюанси.

Мені зараз дуже подобається бачити, як багато молодих українців приїжджають закордон «по фаху», знаючи при цьому мову. Особливо, в таку країну як Австрія, де знайти роботу «по-чорному» практично неможливо, адже ринок праці там строго контролюється. Українці, які приїжджають в Австрію, насправді дуже розумні люди. Я б сказав, що вони розумніші, ніж середньостатистичний австрієць.

Проблема нашої хвилі мігрантів у тому, що люди хотіли «назбирати, назбирати назбирати», маючи при цьому до себе мало пошани. Таких людей по-іншому сприймають.

15049754_10209523883407978_1190000820_n

 – Ти виїхав у США разом з батьками ще у 8-річному віці. Як тобі давалася адаптація? Як тебе сприйняли у школі? Чи були в тебе труднощі у стосунках з однолітками?

 – Я це помітив лише в останні роки, але в мене збереглися лише щасливі спогади про моє дитинство в Україні. Я мав все, що хотів. Я не мріяв про машинку на радіо керуванні – я завжди хотів малювати, займатися культурою. Весь часів сидів у книжках і складав пазли. Можливо, в цьому розумінні я був дивною дитиною, але це для мене щасливі спогади.

Коли ми приїхали в Америку, то найперше, що мене здивувало – це те, як там не гарно. Маю на увазі, як там просто і скромно. На той час ми відчували мало тепла, але це через те, що ми ще не розмовляли англійською. Масло не могли навіть купити, бо не знали, як воно називається.

Що ще найбільше запам’яталося – ситуація з першою вечерею. В дитинстві я не любив їсти сардельки. Мені мама постійно готувала м’ясо і робила підливу до картоплі. А от сардельки я не міг їсти. В перший вечір в Америці ми їли по дві сардельки, кетчуп, від запаху якого мене досі нудить, і хліб. Я почав плакати, закрився в кімнаті і не хотів виходити.

Ще один спогад – свято Миколая. Ми тоді сиділи вдома, бо боялися загубитися на вулиці не знаючи мови. Усе літо дивилися телевізор і бачили, скільки всього існує в цьому світі, який раніше був нам не відомий. Наприклад, робот на пульті (усміхається). Я написав Миколаєві лист, що хочу робота, великого лева, і таке, і сяке. А отримав олівці. Я знову плакав замкнувшись у кімнаті. Я був дуже впертим і за це мене досі гризе совість.

Богдан у дитинстві

Богдан у дитинстві

Адаптуватися спочатку було дуже важко. Суспільство в Америці є «кольоровим». Маю на увазі колір шкіри. Я взяв з собою в школу фотоапарат, але мені не дозволили знімати. Мовляв, чому ти фотографуєш інших? Ти не розмовляєш англійською, твоя сорочка заправлена в шорти, а навколо всі ходять в сорочках на випуск. В перший день школи ми з моїм братом клеїли на сорочки таблички зі словами «Я не розмовляю англійською, допоможіть мені вийти з автобуса». Це жахливе відчуття, коли в тебе на шиї табличка зі словами «Я виходжу на такій-то зупинці». Таких історій було безліч аж до останнього мого року в Америці.

Але я ні про що не шкодую. Я вдячний за той досвід, який я отримав. Досвід, який в мене є у 21 рік, мої батьки змогли отримати в 40-50.

Тепер я зрозумів, що якщо ти хочеш жити в чужій країні нормально, ти не маєш втрачати своєї ідентичності. І ця ідентичність йде від тебе.

Взагалі, проблема нашої хвилі мігрантів в тому, що люди хотіли «назбирати, назбирати назбирати», маючи при цьому до себе мало пошани. Таких людей по-іншому сприймають.

Наприклад, коли ти подаєш заяву на роботу, то маєш вказати своє ім’я. Я до сих пір маю з цим проблеми, бо соромлюся свого імені. Його ніхто не може вимовити. В школі мене називали і «Баґдад», і «Баґдан» і все, що завгодно. Але я всім пояснював, що мене звуть Богдан – на «Г», яке, до речі, не існує в жодній слов’янській мові, крім української.

В Австрії дуже багато колишніх югославців, через війну. І перше питання, яке мені дають на роботі, це завжди: «Ти серб, юго?». Я кажу – «ні».

 – Але ж твоє ім’я…

 – Воно не тільки в Югославії.

 – Ти румун?

 – Ні, не румун.

 – Поляк?

 – Ні.

 – То хто ти є?

 – Я українець.

І така коротка пауза. Така ж пауза виникає, коли питаєшся в біженця, чи він бува не з Сирії.

Інтеграція в нове суспільство не означає втрату своєї ідентичності, культури та етносу. Живучи в Америці, я не втрачаю свою європейську  ідентичність. Я не шкодую, що поїхав в Європу, бо отримав величезний досвід та вивчив багато мов. Це те, чого б в мене не було у США.  І повернувшись в Америку зараз, я мав би можливість працювати де завгодно, бо знаю мови.

 – В школі у тебе були конфлікти з місцевими ровесниками?

 – Було багато. Голова в унітазі, клей у волоссі. Один хлопець сказав, що принесе до школи ніж і мене заріже. Слава Богу, я тоді його не зрозумів.

 – А як склалися стосунки з викладачами?

 – Приїхавши до США, я не знав англійською жодного слова. В тамтешніх школах потрібно отримати дозвіл, щоб сходити до вбиральні – все дуже контролюється. І коли я вивчив фразу «Чи можу я вийти в туалет», я вживав її кожних півгодини лише тому, що був радий сказати хоч щось англійською. Так було, поки вчителька на мене не накричала і два тижні я нікуди не просився. А потім знову починав.

Конфліктів було дуже багато, бо я ще не розумів, де я живу. В Америці існують дуже багато сегрегацій щодо суспільства. Офіційно поділу на «чорних» та «білих» немає. Але неофіційно існують райони, де 90% складають темношкірі та райони, де 99,9% – це білі англо-сакси-протестанти, чиї батьки є юристами або лікарями. Це як Галичина у міжвоєнний період, де українців до міст не пускали і там жили лише поляки, євреї та німці.

В США престижно навчатися у хорошому університеті. Я не кажу зараз про Гарвард чи Єль, але якщо ти потрапиш у такі заклади, то потім гроші «капатимуть» тобі на рахунок до і навіть після смерті. Ну, спершу ти будеш капати їм, поки не «здохнеш» – по 45-50 тисяч доларів на рік протягом 6 років.

 – Розкажи про систему освіти у США: поділ на молодшу, середню та вищу школи. Який шлях потрібно пройти учню, щоб вступити до університету? І чи є там аналоги наших ПТУ?

 – В Америці система освіти дуже погано продумана – там надто багато приватних закладів.

Отож, початкова школа… Спершу йде садочок – інколи два роки, але зазвичай один. Є школи, де садочок діє до 5 класу. Все залежить від району, де ти платиш податки. Далі йде середня школа – так звана Middle school. В моєму випадку – це 7-8, але зазвичай 6-8 класи. Вже потім High School – як ми бачимо у фільмах, воно і справді є так – довгі великі шафи в коридорах, групи дітей, спорт…

Спорт є дуже важливою складовою  американських шкіл. Якщо ти не надто «мудрий» і в тебе низькі оцінки, то хорошим виходом для тебе є спорт.

Університети шукають успішних спортсменів у школах. Якщо ВНЗ виграє у якомусь із видів спорту, він отримує гроші та хорошу репутацію. А отже – і більше студентів. Раз на рік школи відвідують голови спортивних комітетів різних університетів і шукають талановитих учнів.

Спортсмени навчаються безкоштовно. У нашому класі таких було кілька.

Ще одна проблема тамтешніх шкіл у тому, що в них вивчають факти, але не логіку та мислення. Наприклад, при вивченні Радянського Союзу тобі подають короткий фактаж : «Хто заснував – Ленін/Троцький, найбільший диктатор – Сталін, Горбачов – гласність і перестройка» та окремо Голодомор. Це все, що тобі дають знати про СРСР.

 – Ви вивчали Голодомор?

 – Не так конкретно, але один урок в нас був. Кілька фотографій, цифри і, можливо, короткий фільм. Але це не дає тобі уявлення про ту ситуацію і наслідки, які вона принесла Європі та Україні.

Щодо вищої освіти – в Америці немає загальної технічної освіти поза університетом. Тобто, якщо ти хочеш стати електриком, то  в тебе є не надто багато варіантів. Там існують маленькі державні коледжі  – Community College, де ти можеш пройти відповідні курси. Але на випускників таких курсів дивляться зверхньо, адже це не вважається престижним.

В США престижно навчатися у хорошому університеті. Я не кажу зараз про Гарвард чи Єль, але якщо ти потрапиш у такі заклади, то потім гроші «капатимуть» тобі на рахунок до і навіть після смерті. Ну, спершу ти будеш капати їм, поки не «здохнеш» – по 45-50 тисяч доларів на рік протягом 6 років.  Для прикладу, в Австрії я плачу 800 євро за семестр. І це – одна із найвищих цін в країні, бо я є громадянином США.

 – Нещодавно в Україні точилися дискусії навколо ідеї зміни стипендіального фонду. Уряд планує створити два види стипендій – академічну для відмінників навчання та соціальну для малозабезпечених студентів. Таким чином, більшість «державників» свою стипендію втрачають. Який підхід до цього питання практикується в США та Європі?

 – Ці системи в Америці та Австрії повністю протилежні. В Америці більшість ВНЗ є приватними. Навіть якщо університет не приватний, ти, наприклад як хімік, витрачаєш половину життя подаючись на ґранти для своїх проектів. Наприклад, якщо ти хочеш створити маленьку копію атомної бомби або безпілотник, ти вимушений самостійно шукати фінансування. Це можуть бути урядові гроші, фінанси приватних компаній, проект може спонсорувати Пентагон – але ти постійно шукаєш кошти сам. Спортсменам в цьому плані легше, але на загал все дуже приватно і складно.

Що я помітив в Європі… Я зараз граю в оркестрі, де у мене є німецькі «колєгі». Моя товаришка працює в інституті публіцистики Віденського університету. Вони з колегами займаються проектом «Наслідки Голодомору для суспільства України». Схожий проект вони робили на тему Голокосту. Найголовніше – ніхто з цих науковців не мусив витрачати час на пошуки фінансування. Цим займався університет, який отримав грант від ЄС в розмірі 1 млн євро.

У Західній Європі був потужним соціал-демократичний рух і питання освіти та науки там завжди в пріоритеті. В конституціях цих держав закріплено право усіх громадян на освіту.

Кожна людина повинна мати можливість досягнути того, чого вона варта.

 – В Україні цього досягнути не можна?

 – Я не можу так сказати. У Відні проживає 1,8 млн осіб, з яких 200 тисяч – студенти. А серед студентів є багато українців. Часто це дуже висококваліфіковані люди. У мене є подруга з Надвірної, яку я зустрів два роки тому граючи на бандурі посеред вулиці. Вона спеціалізується в біокераміці. Ви вже мені вибачте за такий висновок, але я ніколи собі не міг уявити, що в Надвірній хтось цікавиться біохімією кераміки. В нас є такі стереотипи – всі хочуть, щоб їхні діти були юристами чи економістами.

Ще у мене є україномовна подруга з Луганська, яка вже 6 років навчається в Австрії. Вона неодноразово виграла різні гранти та стипендії.

Цим я хочу сказати, що зустрічаю людей з різних куточків України, і інтелектуально всі вони не нижчі ніж середньостатистичний 35-річний австрієць.

Я бачу багато позитивного в Україні. Так само бачу багато негативного. Я ще не готовий повернутися сюди, але це вже зовсім інша історія.

 – Наскільки важко чи легко працевлаштуватися після здобуття вищої освіти в Європі та Штатах?

 – Дуже важко. Не можу зараз порівнювати з Україною, бо не знаю як тут насправді.

Розкажу про австрійську систему працевлаштування. За кожен рік сплачених на соцстрахівку податків тобі кожних кілька років підвищують зарплату. Це за умови наявності диплому про завершення вищої освіти. Наприклад, якщо ти закінчив спеціальну школу або гімназію, то отримуватимеш вищу зарплату. Якщо ти бакалавр чи магістр – ще вищу. Але ринок праці в Австрії дуже малий. Це країна, яка має 8 млн населення, з яких австрійці складають 80%. Країна, яка має лише одне місто з населенням більше ніж 300 тисяч осіб – Відень. Друге місце після Відня – це Ґрац, який має 200 тисяч населення (близько 250 тис – ред.).

 – В Австрії випускників шкіл призивають на строкову службу в армію?

 – Так. Після школи в тебе є вибір – або в армію, за яку тобі платять, або рік працюєш у соціальній сфері. Наприклад, мій товариш їздив у Сальвадор, де працював із наркозалежними дітьми.

В середньому, австрійські та німецькі студенти починають навчатися лише в 21-22 роки. Я завершую третій початий мною бакалаврат (попередні два не закінчив, бо не міг вибрати найбільш оптимальний), і планую вийти у «робочу атмосферу» в 22-23. В цей же момент з мого класу випускатимуться люди, які матимуть вже 30 років. Ці люди вже десь працювали, в них є сім’ї і квартири, які вони взяли в кредит.

Кого б ти взяв на роботу – 23-річного іноземця, який щойно закінчив навчання, чи дорослу людину, яка вже 20 років живе в Австрії і має якийсь досвід, дружину та дитину?

В Австрії, коли подаєш заявку на роботу, ти маєш відправити своє фото та обкладинку. Тут з цим набагато складніше, ніж в Америці. В США ти можеш приступити до роботи одразу після співбесіди. А тут всі ці документи, бюрократія… У моєму контракті прописано, що я працюю лише 10 годин на тиждень. Роботодавець не має права звільнити мене без повідомлення за 6 тижнів до того, що дає мені можливість шукати нову роботу. В Євросоюзі робітник дуже сильно захищений.

15325157_10209710084942900_9153712433606698556_o

В Америці ситуація трохи інша. Там, для прикладу, молодь, яка в університетах обирає медицину, уже має батьків-медиків. Вони перебираються у їхні кабінети і дуже швидко починають заробляти 300 тисяч доларів на рік. В Австрії – 50 тисяч євро. Людина вчиться 13 років, щоб отримувати  1800 євро на місяць. Це копійки! Для прикладу, оренда двокімнатної квартири у середньому за всіма показниками районі коштує 1100 євро.

Якщо у Відні хтось влаштував стрілянину, то це – чеченець. Якщо посеред ночі хтось на BMW або Audi  голосно слухає музику – це серб. Якщо хтось купує собі дорогу брендову сумку, яку пересічний австрієць не може собі дозволити або ніколи не купить, бо для нього це зайва річ – це росіянин або «русскогаварящій». Стереотипів є дуже багато і не тільки щодо України.

 – До 2013 року Україна для багатьох європейців виглядала частиною Росії. Але відбулася Революція, у Києві розстріляли людей, а на Сході почалася війна. Чи змінили вони свою думку про Україну після цього? Які стереотипи панують серед європейців тепер? Чи зацікавилися вони Україною? Чи сприймають вони її тепер як частину єдиної європейської родини?

 – Вони зрозуміли, що Україна знаходиться біля них. Події останніх років показали європейцям, що ми існуємо. Австрійців щиро здивувало, що Україна – велика країна. Для них це величезний простір. Це може грати нам на користь, оскільки дає великий потенціал.

Але я не хочу конкретизувати на цю тему, бо всюди є різні люди. Я був дещо розчарований австрійцями – багато-хто з них не знає, що таке Україна. Вони мене питали: «Що це таке?». При тому, що відстань звідти сюди – 4-5 годин їзди по автобані через Угорщину.

В цьому ми винні самі – дуже багато наших мігрантів залишили по собі негативні відгуки. Для прикладу, популярні на початку 2000-их років сайти, де старі німецькі чоловіки шукали собі дружин в Україні. Дружина приїхала, обікрала, а сам він вимушений був віддати їй житло і йти в дім для безпритульних. Є дуже багато випадків, коли люди крадуть .

Це саме стосується і поляків – про них часто кажуть, що вони крадуть. Поляки там є всюди. Інколи навіть складається стереотип – якщо людина краде, то вона поляк.

13087812_1175064009172673_7084437400506363850_n

Ще один приклад – якщо у Відні хтось влаштував стрілянину, це – чеченець. Якщо посеред ночі хтось на BMW або Audi  голосно слухає музику – це серб. Якщо хтось купує собі дорогу брендову сумку, яку пересічний австрієць не може собі дозволити або ніколи не купить, бо для нього це зайва річ – це росіянин або «русскогаварящій». Стереотипів є дуже багато і не тільки щодо України.

От для нас Європа єдина – ми не надто відрізняємо Латвію та Естонію, чи Австрію та Францію – для нас це все вільний простір.

Українські політики – дурні. Вони не вміють себе поводити.

 – Для українців Європа, принаймні до останнього часу, була дуже ідеалізована…

 – В Європі є три країни, до яких у них зверхнє ставлення – Румунія, Болгарія і Польща. Це країни, куди найперше їздять українці.

Австрія працює на рівні з 28 країнами. Для них тепер важливіше, щоб в Угорщині не було Орбана (Віктор Орбан – прем’єр-міністр Угорщини – ред.), який заборонив вільну пресу і переслідує журналістів. І це зрозуміло, бо це на їхніх кордонах.

Українські політики – дурні. Вони не вміють себе поводити. Скажімо, російські політики більш «панські». А наші… Для прикладу, один мій знайомий працював в адміністрації канцлера Австрії. Після анексії Криму вони влаштували літній відпочинок для біженців. Туди прийшов пан посол України з дружиною. В кабінеті канцлера – 32 дітей, які щойно втратили свій дім, а дружина посла  – в хутровій шубі. Для австрійців це був абсурд, для них це сором. Чужа держава дає кошти, щоб українські діти відпочили. А дружина консула на його, можна подумати,українську  дипломатичну зарплату купує собі розкішні речі.

Україна для них не є пріоритетом №1. Головний пріоритет – це стабільність, яку вони мали до цих пір.

Серйозною проблемою в Європі зараз є сильний антиамериканський рух. Америка «пхає» свої економічні стандарти. В Європі дуже високі стандарти якості продуктів, заборонено генетично модифіковані продукти. Якщо європейський ринок достатньо відкриється для Америки, тоді американські компанії можуть поглинути уже багато європейських. Європейці цього не хочуть. І це насправді проблема, бо в європейців немає єдності. В них нема відчуття спільності. І мене це дуже розчаровує, адже ми теж європейці. Якщо немає американців, то що тоді залишається? Ліворуч маєш Америку, а праворуч маєш що? Правильно – Росію. Європейці не кажуть, що вони за Путіна, вони дуже «антипутінські». Але вони не хочуть воювати. В них немає відчуття, що всі ми Європа, що ми – найбільша демократична сила в світі. Ця єдність відроджується тільки тепер.

Культура у Відні – це в п’ятницю  піти в оперу, навіть якщо вона тобі не цікава.

 – Ти розповідав, що граєш на бандурі в оркестрі. Наскільки європейцям цікава наша культура? І які відмінності є у ставленні до своєї культури в українців та європейців?

 – В цьому питанні треба розуміти різницю між українською культурою і, скажімо, польською культурою. Українці до сих пір є дуже прив’язаними до землі. 25% українського населення живе на селі. 90% з них мають власний город. В тій самій Німеччині із населенням у 88 млн осіб лише 3% громадян займаються сільським господарством. Але вони мають можливість годувати всю країну. В Україні теж годують, але не на такому рівні.

12345504_1635792243348315_2031794316916378638_n

 – Наші селяни тримають город більше для себе…

 – Так. Це менталітет. Це зовсім інша культура. Наприклад, у Відні культура – це піти в оперу в п’ятницю, навіть якщо вона тобі не цікава. Якщо ти живеш у Відні, це не означає, що ти любиш оперу чи слухати сонати Гайдена. Це для них висока культура.  Для нас висока культура це, наприклад, автентична музика. Я не кажу про народні гурти з-під Тернополя, чи якесь «туц-туц-туц», чи повстанські пісні. Що мені зараз подобається в Україні, так це те, що зараз все рухається в напрямку автентики. Це відродження «чистої» автентики. Я зараз можу вийти на сцену і заспівати «Грицю, Грицю до роботи», але це нікому не буде цікаво.

Ще приклад. Я зараз живу у Відні і тут зовсім інше сприйняття культури, ніж, скажімо, в Інсбруці. Інсбрук – це столиця землі Тіроль, яка є дуже традиційною та консервативною. Ця земля дуже пишається своєю культурою. Для них це туба (маленька гармоніка), якась жахлива полька і літр пива.

Щодо просування української культури в Європі, то я вважаю, що ми зараз на правильному шляху. Пісня Джамали нікому в Європі не сподобалася, тому що вона дуже депресивна. Все, що люди асоціюють з Україною, є у тій пісні – несправедливість, ненависть з протилежного боку, просто нещастя. Європейці нас асоціюють з нещастям. Але вони проголосували за Джамалу. Чому? Тому що з цією піснею вони можуть асоціювати самих себе. Вона співала про те, що кожен може інтерпретувати по-своєму. Крім цього, вона була єдиною, хто написав свою пісню самостійно – і ноти, і слова. А ще вона показала інше обличчя України. Вона –мусульманка з Криму, яка за Україну. І це не єдиний приклад.

Граючи на бандурі, я показую їм інструмент та його можливості. Я б ніколи не вийшов на сцену в шароварах та почав співати «Ой ти отамане…». Я показую їм інструмент, який є продуктом нашої історії. Чому? На Заході Європи були скрипки. В Україні виробляти такі інструменти не було можливості, бо нас постійно принижували як економічно, так і фізично, так і культурно. Я показую їм інструмент, який вони ніколи раніше не бачили і навряд побачать. Цей інструмент відкриває для них неймовірні сторінки у музиці.

 – Останнє питання – за громадянством ти американець, за місцем проживання – австрієць, а за національністю – українець. Ким ти себе ідентифікуєш?

 – Я можу сказати, що вживаюся з усіма трьома. Не тому, що я соромлюся. По крові я є українець. Я не можу сказати, що я австрієць і точно я не є американцем, хоч і маю їхнє громадянство. Я центральноєвропеєць.

Але, найвільніше я почуваю себе в Україні. Тут для мене повітря пахне інакше, тут я не мушу думати про кожне слово чи дію, які планую сказати чи зробити. Так, мені не завжди легко з українською мовою, особливо коли я тижнями нею не розмовляю. Але це єдина мова, на якій мені не потрібно думати. Бо це моя перша мова.

Розмовляв Роман СТЕЛЬМАХ

Коментарі:

Напишіть відгук

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

СОЦІАЛЬНІ МЕРЕЖІ

Новини за датою

Березень 2017
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
« Лют    
 12345
6789101112
13141516171819
20212223242526
2728293031  

Вибір редакції