Чорнобиль – в серці України, а тінь його по всій землі: що не забувають ліквідатори аварії

177

31 рік минув з того часу, як сталася трагедія, яка увійшла в історію людства під назвою Чорнобильська катастрофа – найбільша техногенна аварія ХХ століття. Для України, для всіх, хто причетний до трагедії Чорнобиля та її наслідків, час ніби поділився навпіл: до 26 квітня 1986 року і після нього.

IMG_9725

Наша свідомість після Чорнобиля не могла залишитись такою, як була. Біда, що сталася, відгукнулася болем у серцях мільйонів людей.

І знову Україна й світ згадує усіх, хто опинився у Чорнобилі в ті страшні дні, – ліквідаторів-пожежників, багато з яких загинули впродовж декількох днів після аварії, водіїв машин і льотчиків гелікоптерів, солдатів-строковиків і медичних працівників, які рятували постраждалих від радіації, наражаючись на смертельну небезпеку.

Неможливо сьогодні не згадати і галичан, котрі брали участь у ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС.

А чи задумувались Ви, як живуть ліквідатори аварії на ЧАЕС сьогодні?

Більшості і досі сниться страшна ніч та місяці боротьби з невгамовною трагедією. Що ж не можуть забути ліквідатори-чорнобильці?

«Я був військовим. Нас відправили з Івано-Франківська, нічого не пояснюючи. Сказали тільки, що треба. Ми взагалі не знали, куди їдемо. Дізнались аж в дорозі…», – пригадує ліквідатор аварії Василь Дяневич.

qT2GC7Q4-FQ

Страх перед пустотою

«По приїзді туди, побачив там страшну пустку… Ми обслуговували вертольоти, з яких постійно поливали дороги. Спочатку я не боявся нічого, бо не усвідомлював масштабів тієї катастрофи, не знав, що чекає на мене. Адже, отримавши сигнал «Тривога», сіли в машини і поїхали», – говорить Дяневич. – Зараз з шести чоловік моєї комади живими залишилось двоє.

Він також розповів, що робота була важкою, стан здоров’я погіршувався. Але, на жаль, ліквідаторів тоді звідти не відпускали. Деякі, каже, намагались тікати.

«Коли вже приїхав додому, погано себе почував. Спочатку у місцевому диспансері здавав аналізи. І мені сказали, що в мене рак. Потім проходив обстеження у Києві, але там, на щастя, попередній діагноз не підтвердили», – додає Василь Дяневич.

Cbk3ska8kjY

Туди відправляли переважно молодих хлопців. Робота знаходилась для кожного, а щоб не лякати ліквідаторів, скоріш за все, їм і не казали, що їх очікує.

«Мені було 27 років, коли нас відправили у Білу Церкву. На той час я був партизаном. Нам ніхто не говорив, куди їдемо. Тому ми зробили «забастовку» і сказали, що нікуди не будемо йти. Та нас ніхто не слухав… Зараз немає в країні ніяких правил, а тоді було ще гірше», – розповідає чорнобилець-ліквідатор Михайло Боднарчук.

Пан Михайло каже, що загалом на Київщину відправили 500 чоловік з міста та області. Зараз часто ходить до лікарів, бо стан здоров’я погіршується, часто провідує своїх побратимів, які ще залишились живі. Каже, що там мав трьох друзів: один помер, інший паралізований, а третій нині в лікарні.

pp5N0GFWgrk

«Я був там півроку. Спочатку ми копали траншеї, обрізали труби, приводили, як кажуть, до ладу реактор, який постраждав. Хоча, як показала практика, не треба було нічого робити, бо там і так нічого не працює. А людські здоров’я та життя зникли…»

«Після цього, я був комендантом «Зеленого мису». Під Чорнобелем є село Залісся. Там були склади, де ми отримували ліжка, тумбочки. Вахта тривала 15 днів. Під атомну станцію їздив кожного дня», – каже Боднарчук.

Страх – річ невідома. Ніколи не знаєш, коли і де тобі на тебе очікує небезпека. От так було і з ліквідаторами, які не знали, що на них чекає. Більшість опинились далеко від дому, від близьких та рідних. І, звичайно, страх перед незвіданим охоплював кожного.

«Мене, звичайно, переймав страх. А особливо тоді, коли мій знайомий лікар розповів, що таке радіація. Ми ж про таку масштабну біду нічого не знали. Коли дізнались більше про наслідки радіації, тоді мені стало дійсно дуже страшно», – ділиться Михайло Боднарчук.

bWDHEep4iFM

У свої 59 років пан Михайло гарно виглядає, каже, що часто й лікарі йому про це говорять.

«Але скажу вам, що вигляд оманливий. Я пішов на пенсію у 32 роки. Коли повернувся з Чорнобиля, то почались проблеми зі шлунком, у 90-х – головні болі, потім дізнався, що в мене діабет, згодом втратив повністю зір і мене прооперували. Наслідки аварії відчуваю й досі…», – додає ліквідатор.

Вдалось поспілкуватись і з тим, хто працював на станції і побачив не лише наслідки аварії, але й саму трагедію. Мирон Попадюк працював на п’ятому блоці Чорнобильської АЕС. У ту ніч залишився на зміні, а коли почув «хлопок», то думав, що нічого серйозного не трапилось. Та якби так було…

«Нам сказали, що стався вибух, та ми не думали, що там сталось щось серйозне. Коли всіх відправили додому, то я помітив, що дуже часто мили асфальт, він навіть не встигав висихати. Ми з дружиною жили за 3 км від станції, тому скоро на власні очі побачили, як горить реактор», – розповідає Попадюк.

DSC_9453 (1)

По радіо передали, що людей евакуюють на три дні. Тож згодом жителів розселили по навколишніх селах. Всім казали, не брати з собою багато речей, адже їдуть не на довго. Та через кілька днів і з тих сіл також почали евакуювувати людей. Так, Мирон Попадюк з дружиною поїхали до родичів на Коломийщину.

«Я відвіз свою вагітну дружину у безпечне місце. Потім вирішив повернутись і брати участь у ліквідації наслідків аварії. Жінка і теща плакали, не відпускали мене, але я мусив, бо там залишились мої друзі. Наслідки аварії були жахливі, а таких, як я та мої друзі, там якраз чекали…», – говорить Мирон Попадюк.

Після приїзду додому у чоловіка почались проблеми зі здоров’ям, радіація дала про себе знати.

«Коли я приїхав, то моя дружина злякалась, бо моє обличчя було такого кольору, як в мене зараз волосся на голові. Потім проблеми з шлунком. Нам пропонували квартиру Києві, але знайома, яка жила у там сказала, що нещодавно помер її чоловік. Я сказав, що більше туди ні ногою», – додає Попадюк.

ztn02NYCf2w

Ліквідатори говорять, що погано те, що через «пекло» катастрофи пройшли всі разом, а зараз так рідко зустрічаються. Вони залишаються наодинці зі своїми проблемами. Багато хто обурюється через малі пенсії, звертається за допомогою до суду і вимагає справедливості.

«Про нас згадують тільки у цей день. Згадають, привітають , пом’януть, а потім знову забудуть. Отак зараз хлопці нас на Сході захищають, а у той час ми були такими ж захисниками…».

Станом на 1 січня 2016 року в Україні постраждало майже 2 мільйони осіб. З них 210 тисяч – учасники ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС. 1 751 657 – потерпілі від Чорнобильської катастрофи, у тому числі 418 777 дітей.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ:  Пам’ять незмінна: у Франківську вшанували ліквідаторів аварії на Чорнобильської АЕС. ФОТО

Коментарі:

Comments are closed.