«Для того, щоб послухати «Океан Ельзи» я зачиняла усі вікна». Розповідь донеччанки про війну, собак та громадську діяльність у Франківську

1 386

Наталі Никоноровій 33 роки. Вона, як і сотні тисяч інших українців з Донбасу, була вимушена покинути свою домівку. Разом з чоловіком і собакою Байтом вони переїхали до Івано-Франківська восени 2014 року.

Наталія дуже швидко адаптувалася і знайшла для себе місце у новому середовищі. Від допомоги іншим переселенцям жінка разом із своїми друзями перейшла до допомоги Івано-Франківську через діяльність ГО «Д.О.М. 48/24». «Робоклуб» для дітей, фестиваль «Відкритий театр», памп-ттрек в Опришівцях – і це лише частина проробленої роботи.

Окрім цього, несподівано для себе Наталія започаткувала заняття з абсолютно нового для Івано-Франківська виду спорту – «аджиліті».

Про війну в Донецьку, собак, громадську діяльність та ще багато цікавого Наталія Никонорова розповіла в інтерв’ю для WestNews.

Давайте повернемось на два роки назад. Опишіть ту ситуацію, яка склалася навколо Вас під час Майдану і вже після нього – в лютому-квітні 2014 року. Що ви тоді відчували?

Коли лише почався Майдан, я не пригадую, щоб у мене були якісь сильні емоції… Вже один Майдан був, і мені здавалося, що з цього нічого такого не буде. Люди вийшли – і добре. Але на Майдані почалися розстріли і коли захопили Крим, стало зрозуміло, що це все не просто так.

Це дуже дивно… До цих подій я ніколи не думала, що я така українка. Коли це все почалося і мені стало зрозуміло, що в мене можуть відібрати мою країну, я її різко полюбила.

Тобто, під час Майдану Ви залишалися осторонь?

Так. На Майдан в Києві я не поїхала, а Майдан в Донецьку був дуже невеличким і не надто мене зачепив. Але потім події почали стрімко розвиватися і коли вже самого Майдану в Донецьку не було, а почалися всі ці проросійські шабаші, стало страшно і захотілося діяти. На жаль, нічого конкретного ми зробити не змогли. Було багато міліціонерів, які «підспівували» цим «товаришам».

Я була на останньому проукраїнському мітингу в Донецьку 28 квітня. Усі ці «товариші», які його розганяли і били, були за дуже знайомими мені щитами. Потім я переглядала кадри і бачила, як вони підходили до «ментів» і здавали їм ці щити.

Наскільки важко Вам було у побуті? Адже Ви зайняли проукраїнську позицію, хоча могли і проросійську.

Для того, щоб послухати «Океан Ельзи» я зачиняла усі вікна. Було таке (усміхається).

24 серпня до чоловіка подзвонив його приятель з Тельманово (поряд з російським кордоном – ред.) і сказав, що росіяни йдуть як німці в 41-му.

Був страх?

Так, страх був. Але разом з тим була надія переконати людей, які думали «Ну, прийде Росія. Ну і що?». Постійно були «баталії» то з друзями, то з родичами, то із знайомими. На початку березня ми із чоловіком були в супермаркеті і тоді я вперше почула таку конкретну російську вимову. Я кажу чоловікові: «Глянь, росіяни». А він мені: «Та ну!». Після того вони чомусь часто стали мені траплятися – на вулиці, в торгівельному центрі, навіть в транспорті. І я зрозуміла, що ними пронизано усе.

Тоді ці люди почали проникати в місто?

У мене є підозра, що деякі з них там уже були. Просто до певного моменту не давали про себе знати. Тим людям у супермаркеті було важко переводити з рублів у гривні. Стоїть чувак на касі. У нього наче все елементарно, але він судорожно рахує.

Але надія вмирає останньою. І в мене вона вмирала дуже довго.

Коли Ви прийняли рішення покинути Донецьк? До якого моменту Ви вагалися?

Я вагалася до початку червня. Наш будинок знаходиться не далеко від Донецького аеропорту. 26 травня українські війська його звільнили. Після того в нашому районі стало дуже небезпечно. Наші війська звільнили аеропорт, але ті «шахтарі з трактористами» постійно «рипалися» на них – стрілянина, осколки… Це було дуже небезпечно.

Куди Ви одразу поїхали?

У Харків, до моїх батьків. Ми майже 4 місяці там прожили. Нам здавалося, що ми ще зможемо повернутися. Надія жила – до 24 серпня наша армія звільняла селище за селищем і Донецьк брали в кільце. Але 24 серпня до чоловіка подзвонив його приятель з Тельманово (поряд з російським кордоном – ред.) і сказав, що росіяни йдуть як німці в 41-му.

В той день в Донецьку відбувся так званий «парад полонених», де бойовики під конвоєм вели центральними вулицями міста українських вояків. Я уявив себе на місці мешканця Донецька – ще вчора мій сусід, з яким я вітався у ліфті і обговорював футбольний матч, сьогодні взяв гвинтівку з багнетом і веде українських солдатів, які воюють за нашу країну. Це якийсь розрив…

У мене була знайома, яка зійшлася з чоловіком, що займав якийсь пост в цій «ДНР». Вона їздила вулицями Донецька з охороною, все в неї було кльово. Зараз, наскільки мені відомо, вона втекла в Росію.

Львів, Київ, Одеса – але вибрали Ви Івано-Франківськ. Чому?

Я завжди мріяла побувати на Західній Україні і, якщо випаде нагода, тут пожити. Київ я не люблю – він для мене дуже шумний, незатишний і дорогий. Залишатися в Харкові – це означає жити з батьками. Я їх, звісно, люблю, але не настільки (сміється). До того ж, неподалік Івано-Франківська живе пан Матіас, який допомагає переселенцям. Він погодився прийняти чоловіка з його роботою – з усіма голубами, обладнанням…

А чим займається Ваш чоловік?

У нього рідкісний фах – він займається лікуванням голубів. В Донецьку в нього навіть була невеличка лабораторія, де він лікував голубів і проводив селекційну роботу.

Лабораторія зараз тут?

Саме обладнання ми змогли вивезти. Але воно не працює, бо у чоловіка немає на це часу.

Переїзд до Івано-Франківська став Вашим першим візитом на Західну Україну?

Так. До цього я ніколи не бувала західніше Києва.

Вживати стосовно нас слово «переселенці» не зовсім коректно. Все ж таки, ми у своїй країні.

Які у Вас були уявлення про ці краї до переїзду?

Я чула від знайомих про гори, про те, що тут добрі і люди і тут гарно та затишно. Мені дуже хотілося туди, де «України найбільше».

Пригадую, ми приїхали до Івано-Франківська пізно ввечері. А вранці я пішла гуляти із собакою і якось заговорила з перехожою жінкою. Вона спитала про породу собаки, слово за словом, і я розповіла, що лише вчора приїхала зі сходу. А вона мені відповіла: «Якщо Вам зручніше, можете говорити російською. Не бійтесь, у нас немає фашистів» (сміється).

З якими проблемами Ви зіштовхнулися під час адаптації в новому середовищі?

Ні з якими. Можливо, я легко сходжуся з людьми, можливо – це підтримка чоловіка. До того ж, тут живуть його родичі. Не близькі, але вони нам дуже співчували, запрошували в гості. Я не відчула якогось несприйняття. В Харкові я вдома, і тут я вдома.

Адаптація минула дуже легко та швидко.

Як Ви ставитесь до терміну «переселенець»?

Не можу сказати, що він мене дратує чи викликає негативні відчуття. Але він мене і не тішить. Вживати стосовно нас слово «переселенці» не зовсім коректно. Все ж таки, ми у своїй країні.

В нашій країні стосовно «переселенців» склався стереотип, що це люди, які постійно потребують допомоги. Зі свого досвіду я можу сказати, що таких людей не зустрічав. Навіть навпаки – знайомі мені вихідці з Донбасу та Криму, які тепер мешкають в Івано-Франківську, є дуже активними і подекуди зробили для цього міста більше, ніж ті, хто живе тут десятиліттями.

Так буває. Можу лише додати, що більшість із цих переселенців, на жаль, не робили цього там. І ми з чоловіком цього не робили. Мабуть не розуміли тоді, що втрачаємо. Громадська активність з’явилася вже тут.

Наскільки важливо для Вас було почати займатися громадською діяльністю?

Не знаю… Все перетекло – одне в інше. Я – автор, пишу книжки на замовлення, пишу статті. Займалася б цим. Власне, цим я і займаюся. Але, паралельно, веду і громадську діяльність.

Ви входите в Громадську організацію «Д.О.М. 48/24»?

Так. Я не маю там якоїсь посади. Але там щось зроблю, там чимось допоможу.

Як ви скомунікувалися з людьми, які також приїхала до Івано-Франківська з Донбасу?

Все почалося з «дівішніка», який організували наші дівчата-переселенки. Я туди прийшла, ми познайомилися, обмінялися номерами телефонів, з часом почали списуватись у Фейсбук.

І тут одна знайомила запропонувала мені самій вести заняття. Я кажу їй «Ти що?! Я не вмію, я не кінолог, я не вчилась…» і так далі. А вона мені «А народ хоче». І так в мене з’явилися кілька учнів, я почала проводити заняття.

Як до вас прийшла ідея створити громадську організацію?

Мені здається, рішення про організацію було закономірним. Спочатку ми планували, що допомагатимемо тільки переселенцям. Але, знову ж таки, плавно все перетекло в допомогу місту…

Тут до розмови долучився чоловік Наталії – Сергій:

Інформація, яку має доносити центр по роботі з переселенцями не доходила до потрібної аудиторії. Наприклад – є там грант на свій бізнес. Грантодавці приходять у центр і кажуть – у нас є така штука, допоможіть зібрати переселенців. Центр збирає 3-4 бабусь, приводять їх і відчитуються. А ми не отримуємо ті послуги, які мали б отримати. В такі проекти потрапили Наталя і Леся (Олеся Архіпова – одна із засновниць ГО «Д.О.М. 48/24». Інтерв’ю з нею можна переглянути тут). Їх обурило, що центр звітується про пророблену велику роботу, а нікого з тих, кому це реально потрібно, не було. Почали спілкуватися і виявилося, що ми – «ніхто».

Тоді ми вирішили створити організацію. Приходимо і кажемо: «Давайте ми допоможемо вам налагодити комунікацію з вашою цільовою аудиторією. Нам для цього нічого не потрібно, але під час цієї комунікації нам потрібно буде обмінюватися даними».  В центрі з нами співпрацювати відмовилися.  І після цього ми почали займатися іншими питаннями, адже організацій, які допомагають переселенцям, було достатньо. Ми вирішили розвивати громаду.

Розкажіть про «аджиліті»?

ДОВІДКА WestNews

Аджиліті – змагання, в яких людина, звана провідником (спортсменом, іноді – хендлером), направляє собаку через смугу перешкод. При проходженні враховується і швидкість, і точність. Собаки повинні бігти без заохочення їжею або іграшками. Хендлер не має права чіпати собаку або перешкоди, за винятком випадкових торкань. Отже, способи управління у хендлера обмежені голосом, жестами і різними сигналами тіла, що вимагає виняткового навчання тварини.

Цей вид спорту зародився у 70-их роках минулого століття у Великобританії і стрімко набирає популярності у всьому світі.

Наталія Никонорова:

Ми займалися ним ще в Донецьку. У нас там був чудовий тренер. Він сказав: «А хочете спробувати аджиліті?». Я кажу – все що завгодно, тільки допоможіть мені із собакою. (сміється) Ми пішли до нього на тренування, я дивилася за цим і вчилася.

Цей вид спорту з’явився у Британії. Це як конкур для коней, тільки щось схоже зробили і для собак. В Україні він достатньо давно – років 7-8 йому є. Але коли я почала розпитувати про «аджиліті» у франківських «собачників», то вони здивовано питали мене «А що це?».

І тут одна знайомила запропонувала мені самій вести заняття. Я кажу їй «Ти що?! Я не вмію, я не кінолог, я не вчилась…» і так далі. А вона мені «А народ хоче». І так в мене з’явилися кілька учнів, я почала проводити заняття.

Наскільки цей спорт став популярним серед франківців? Скільки людей зараз займається з Вами?

Мало. В Івано-Франківську підходить багато народу, цікавиться, показує дітям як песики стрибають. І все.

Наталія Никонорова

Наталія Никонорова

А чому Вашу собаку звуть Байт?

Перед собакою у нас був домашній щур, якого звали Піксель. Тому нас так занесло в електронну тему. (сміється)

Уявімо, що українська армія вибила окупантів з Донецька і місто знову стало вільним. Ви б повернулися туди?

Ні.

Чому?

По-перше, нікуди повертатися. Бо якщо наш будинок навіть і вцілів, що навряд, жити в ньому все одно не можна, бо там немає ні газу, ні світла. Друге – є дуже багато рідних і хороших людей, які зараз тут. Якщо уявити, що весь «Д.О.М.» перенести туди і там є де жити, то можливо. Але, думаю, що навіть і так навряд чи.

Тобто дороги назад немає?

Мені здається, що немає. Якщо замислитись, то я не збираюся повертатися.

Ви уже вважаєте себе франківчанкою?

Навіть не задумувалась… Якщо чесно, то найкращим місцем на Землі для мене залишається Харків. Але Франківськ – на другому місці. Я його дуже полюбила і дуже хочу залишитися тут. Ідей багато. Якщо вийде, то я організувала б тут собачу спортивну школу.

Розмовляв Роман СТЕЛЬМАХ

 

Коментарі:

Напишіть відгук

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *