На початку війни закликала людей допомогти, але вони ніяк не реагували, – волонтерка Наталія Перцович

1 343

Українська армія б’ється з агресором на Донбасі ось уже три роки. Донецький аеропорт, Дебальцеве, Авдіївка – безліч разів наші воїни проявляли неабияку мужність. Але, як вони самі і зізнаються, у них би нічого не вийшло, якби не волонтери.

Наталія Перцович одна із перших в Івано-Франківську почала займатися організованою допомогою військовим. Бронежилети, автомобілі, продукти – усе, що було потрібно українським солдатам, жінка разом із однодумцями намагалася доставити на фронт.

Тепер же пані Наталія працює з наслідками війни і допомагає діятм загиблих прикарпатських бійців.

Про війну, родину, недоброзичливців та позитив Наталія Перцович розповіла в інтерв’ю WestNews.

Війна та особисте

«Ці спогади в мене пов’язані з особистим. До дій мене спонукали почуття та емоції. Мій рідний брат вже в квітні 2014 року був у зоні АТО в складі 95-ої бригади. Реагувати на ці події було тяжко».

Пані Наталія згадує, що була однією з перших в Івано-Франківську, хто вирішив допомагати військовим за прикладом київських волонтерів.

«Коли я перед Пасхою написала пост, що ми хочемо передати військовим посилки, то люди ніяк не відреагували. Навіть мої знайомі дивилися на мене широкими очима. Ніхто не був готовий до війни».

Пані Наталя переконана – обороноздатність українців знищували умисно.

До 18 травня жінка зі своїми близькими передали на фронт 43 бронежилети куплені на кошти української діаспори США. Там мешкає рідна мама волонтерки.

«Коли я хотіла передати бронежилет тільки для брата, він відповів мені: «Наталю, я хлопцям в очі дивитися не зможу. Передавай 40» (сміється). Я розповіла мамі і через її знайомих вдалося зібрати необхідну суму».

«Окрім цього, я почала використовувати зв’язки в міській раді, коли ще працювала там. Почала збирати допомогу від підприємств – продукти, одяг, гроші тощо».

Ще в травні жінка працювала сама.

«Ці волонтерські об’єднання з’явилися вже десь наприкінці червня-липня, коли сформували батальйон «Прикарпаття».

Восени 2014 року Наталія Перцович із своїми однодумцями допомогали 128 та 24 бригадам. Готували взуття, форму, продукти харчування.

«Я вийшла з декретної відпустки і повернулася на роботу, бо мені потрібно було десь розвиватися. Вдома було дуже тяжко. Я вдячна чоловікові, який мене зрозумів, адже нашій дівчинці не було ще навіть трьох років. Тоді до нас надійшла пропозиція створити медичний батальйон. Там була цікава історія – можна навіть книжку написати».

Пані Наталія згадує, що вони мали відправити з Івано-Франківська медичну бригаду.

«Ідея була хороша – медики в зоні АТО були потрібні. Але справа в тому, що людина, яка ініціювала це, була не випадковою і не простою. По-перше, це був чоловік з Харкова, по-друге, його брат був у полоні, по-третє, він не хотів, щоб цю бригаду віддали в підпорядкування якоїсь військової частини. Він зібрав 25 людей, ми провели для них медичний інструктаж. Він хотів відвезти їх кудись у Карлівку, вони мали розташовуватися біля дороги. Ми мали їм віддати все, що зібрали – два реанімобілі, кошти на які збирали кілька волонтерських ініціатив. В результаті, ці люди приєдналися до «Госпітальєрів».

Тоді, каже жінка, франківські волонтери передавали багато медикаментів та медичного устаткування. До них приєднався Червоний Хрест.

18110657_1874039672812736_366653822_n

Про відповідальність

«Була підтримка чоловіка, мами, рідних. Напевне, такий патріотизм мені передався по крові – і мій тато, і дідусь були націоналістами».

«Я тата не розуміла. В 90-их роках він багато вкладався в ту національну ідею. Мабуть, мій час тоді не настав. Коли почалися ці події в Україні, вони мене сколихнули і я зрозуміла, що хочу брати в них безпосередню участь. Можливо, якби я не мала сім’ї, то була б там».

Відчуття

«Був страх. Хотілося вірити, що це не надовго. Було дуже шкода хлопців, які гинули. Я думала, що в липні 15 року все закінчиться. Але на жаль, хлопці на передовій були праві – це надовго».

Про забезпечення військових на початку конфлікту

«Що в них було? Була зброя 60-их років. Форма, берці, якісь сухі пайки. Хоча, і форму, і берці вони, зазвичай, купували самі».

Волонтерка каже, що на початку конфлікту виникла неприємна ситуація із бронежилетами, які були придбані на кошти української діаспори в США.

«Пам’ятаю, в день виборів (25 травня 2014 року – ред.) мій брат зі своїм підрозділом стояли на Карачуні (висота непоаділк Слов’янська – ред.). А бронежилети, які ми їм придбали, вже 10 днів гуляли по зоні АТО, або просто їх хтось забрав. Вони були адресними, та їх все одно не віддавали. Ніхто не знав де ті бронежилети, їх так і не віддали».

В той день брат подзвонив до пані Наталії і розповів, що вони з побратимами лежать у полі без води вже півтори доби. Вояки мусили пити медичну глюкозу, від якої спрага лише посилювалася.

«Я зрозуміла, що далі так продовжуватись не може і знайшла в інтернеті гарячу лінію Міністерства оборони. Не пам’ятаю, що я говорила. Напевне, це було дуже переконливо, тому що черговий зреагував і передав інформацію. Вже за дві години воду хлопцям доставили. А наступного дня передали бронежилети – тільки не знаю, чи це були наші бронежилети».

Волонтерка зазначає, що у них був прямий зв’язок із бойовими частинами на передовій.

18073418_1874039866146050_1483980389_n

Про 5-ий БТрО «Прикарпаття» та інші підрозділи

«Коли створили 5-ий батальйон, було стільки пафосу… Всі їхали туди, всі допомагали, уся область. А інші наші хлопці, які були в інших частинах, залишились поза увагою. Я намагалася це донести. Тоді при адміністрації був створений штаб, який займався допомогою військовим. І я намагалася донести до них, що треба зібрати інформацію про хлопців з усіх військових частин і допомагати їм. Але ніхто мене не чув».

«До речі, в нашій області було дуже багато волонтерських організацій і в районних центрах – нерозпіарених, скромних. Людей, які їздили туди, збирали допомогу, ризикували своїм життям».

Волонтером бути модно

«У нас у Франківську з цим все було дуже пафосно. Бути волонтером було модно. Це я відчула наприкінці 14 – на початку 15 року, коли біля мене нізвідки почали з’являтися люди – без імені, без нічого. Вже потім ставало відомо, що людина з другим чи третім прізвищем. Чи псевдо, чи як вони це називають».

«Якщо повернутися до тих облич, які з’явилися біля мене… Зараз читаю у глянцевих журналах різні інтерв’ю та статті… Прикро, що люди брешуть і перекручують факти».

 Робота з наслідками війни

Зараз пані Наталія разом із своїми однодумцями працюють із дітьми загиблих прикарпатських вояків.

«Ми створили громадську організацію, бо розуміємо, що юридична платформа має більше прав, якщо потрібно написати лист чи звернення. Вона називається «Територія добрих справ».

На початку року волонтери почали втілювати ініціативу «Діти небесного легіону Прикарпаття». В її рамках вони займаються дітьми загиблих з усієї області – проводять різноманітні акції для психологічної підтримки дітей.

«Потрібно брати позитив і з такої роботи», – вважає Наталія Перцович.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: «Найважча картина не на полі бою, а в морзі», – військовий медик Іван Дем’яник

Коментарі:

Comments are closed.