«Українська література має шанси стати однією з найкращих літератур світу», – Степан Процюк

549

Степан Процюк – сучасний франківський письменник, якого читають та обожнюють і за межами нашої області. Його вважають одним із найконтроверсійніших сучасних письменників-інтелектуалів. Романи цього автора вражають читачів своєю легкістю та прозорістю.

28366

За плечима Степана Процюка велика кількість літературних вечорів у багатьох містах України. Його твори перекладають різними іноземними мовами. Окрім того, Степан Процюк – лауреат багатьох національних літературних премій, а у 2015 році Процюк отримав відзнаку «Золотий письменник України». Із 1995 року Степан Процюк був членом Спілки письменників України, проте нещодавно він вийшов із організації, чим здивував читачів. Про це і більше Степан Процюк розповів журналісту WestNews.

Нещодавно ви вирішили вийти із Спілки письменників України за власним бажанням, сказали, що «у зв’язку з іншими поглядами на розвиток літератури”. Що саме змінилось у вашому ставлення до сучасної літератури?

Спілка письменників – лише маленька частка сучасної української літератури. Спілка створилася в СРСР у сумнозвісних тридцятих роках, щоб зручніше було наглядати за письменниками, коли вони при купці. Зараз такі спілки є вже певним радянським рудиментом. Я все ж сподівався, що якась внутрішня перебудова спілки можлива. Але… До речі, я не мав жодних особистих конфліктів із ніким із спілчан. А, до прикладу, голова обласної організації спілки письменників Євген Баран є ще чи не найкращим в Україні спілчанським очільником, якщо оцінювати його конструктивну активність.

Також я докінчую роман «Травам не можна помирати», де йдеться і про моторошну роль спілки у багатьох процесах розправи над українськими патріотами. Герої роману підштовхнули мене до такого рішення. Хоча я вже давно хотів це зробити. Більше мені нічого сказати з приводу цього кроку.

Як відреагували ваші колени на ваш вихід із спілки? Ніхто не вмовляв Вас передумати і залишитись?

Я не для того виходив, щоб прислухатися до вмовлянь передумати.

16806712_1437435749631813_8325209887130084435_n

Як думаєте: в якому стані зараз сучасна українська література? Чи є у вас улюблені українські письменники, яких ви читаєте?

Сучасна українська література розвивається. Я вірю, що вона має шанси, через великий внутрішній національний потенціал, стати однією із найкращих літератур світу принаймні у другій половині 21-ого століття.

Я написав навіть три психобіографічні романи про Василя Стефаника, Володимира Винниченка і Архипа Тесленка. Щодо сучасних – талановитих багато. Але не люблю радити, бо на колір і смак – товариш не всяк.

Днями ви відвідали Полтаву у рамках проекту «Українські акценти». Розкажіть про проект, про що Ви говорили з публікою?

Про сам проект знаю небагато, бо був одним із запрошених. Але це передовсім зустрічі із найцікавіщими, з точки зору організаторів, мистецькими людьми України. Мою зустріч організувала Наталія Бовсунівська, Вікторія Піскова та Наталя Рисенко і Ганна Панюта. Як бачите, одні жінки.  Щодо деталей, то краще відповім своїм вчорашнім постом у фейсбуці, що викликав жваве обговорення:

«Я вперше побував у Полтаві. Оминаючи зараз літературний зміст, певні враження таки увиразнили моє розуміння наших внутрішніх українських контрастів. Тут у 1903 році на відкритті пам’ятника Котляревському духовно народилася нація. Тут ще так багато малоросійського, що навіть у всій могуті красується пам’ятник… перемозі російських військ над шведами під Полтавою і дивиться у російський бік орел. Але у цьому ж місті врешті постав пам’ятник Мазепі. Дві протилежності у граніті… Тут надто багато на вулицях російськоподібної мови. Але сільські полтавські діалекти, разом із черкаськими, стали фундаментом вишуканої української. Тут багато байдужих. Я шкірою відчував, навіть на вулицях, обриси агресивного малоросійського філістера, його деструктивної мармизи із прихованою «ухмылочкой». Тут уже чимало щирих прагматиків і водночас донкіхотів українства. Тут часто печальні, а то і злісні, лиця немолодих людей. Але.. відчуваю, скільки болю, смутку і невихлюпнутого добра поховано під парадом тих депресивних облич –і мене затоплює хвиля жалю… Я би ще, завжди шукаючи української правди, хотів побувати у полтавських селах і маленьких райцентрах. Але вже вірю, що там живе могутній енергетичний згусток, який додає сил всій Україні. Там б′ється незнищенне серце.»

Чи заплановані ще якісь схожі поїздки у рамках проекту?

Я їжджу зараз доволі часто. Ось те, що було найсвіжіше, так би мовити, але у рамках різних запрошень і ситуацій. У грудні український літературний клуб у Парижі запросив мене на презентацію. Після цієї поїздки до Франції мав презентацію у м .Чернівцях, у бібліотеці імені Анатолія Добрянського. Січень і лютий безвилазно працював над романом при найменшій можливості.

Тепер, у березні – ця поїздка до Полтави, де було п’ять різних зустрічей з різними аудиторіями , кілька телеінтерв’ю і т. д ,У першій декаді квітня я, швидше за все, поїду у на книжковий фестиваль у Черкаси. Далі –побачимо. Є деякі запрошення і домовленості.

DSC_1111(1)

Як обираєте теми для своїх творів? Чи використовували колись історії із власного життя?

Напевно більшість людей чули вислів письменника Флобера «Мадам Боварі –це я». Все, що має відбутися, відбувається природно. Так само і з моїми темами. Я написав більше двадцяти п′яти книг. Якби мордувався із тематикою, то як міг би це витримати вже тридцять літ?

Найбільше автобіографічного є у моїй повісті «Бийся головою до стіни» про стосунки сина і батька, про батькове життя і смерть, про складні, але завжди можливі, пошуки взаєморозуміння і прощення.

Що чи хто вас надихає до написання книжок?

Надихає життя. Досвід. Любов до змін. Але слово надихає тут не зовсім точне. Я би сказав «підштовхує» чи навіть «керує».

Над чим зараз працюєте, які плани на майбутнє маєте?

Фактично я закінчую роман про сімдесяті роки у радянській Україні – «Травам не можна помирати», про який вже згадував у цій розмові. Пишу цей роман від жовтня 2015-ого року. Навіть наприкінці запропоную читачам сайту уривок, де символічно зображено стан української мови в тій добі:

«У київських небесах застигла незрима труна. У тій труні лежить паралізована дівчина. ЇЇ вже багато літ намагаються усипити і знищити. У крайньому разі перевести до розряду маргінальних явищ – таких собі та всіляких інших. Непоширених. ЇЇ вже багато літ намагаються пришпилити до фактів, що на очах архаїзуються. Вони начебто є, ці факти, але ж ми, радянські люди, все, мовляв, розуміємо, ми ж не користуємося зараз мотовилом чи залізними обладунками для бою… Реліктове. Вимерле. Щоб уже ніхто, ніде, ніколи і нізащо її не згадував, не ставився до неї серйозно, щоб, не доведи боже, не полюбив цю прокажену і паралізовану дівчину у незримій труні.

Ця дівчина –українська мова. У Києві є українські школи, але у них майже всі говорять російською. І не лише у школах. І не лише в Києві. Але із столиці йдуть концентричні кола.

Поступове зникнення солов’їної мови має засвідчити велику перемогу шовінізму над духом. Комунізму над архаїкою. Пролетарського радянського інтернаціоналізму над українським буржуазним націоналізмом.

Цій мові не може бути місця у великій зоні. Поволі її треба знищити. Чекісти люблять лише опереткових хохлів і божевільних від самогону малоросів.

– Какая разница, на каком языке разговаривать?

– Лишь бы человек хороший…

– Лишь бы не было войны…

Коли виходиш на вулиці українських радянських міст, здається, що цієї мови вже нема ніде. Всі про щось говорять, щось вирішують, намагаються «дістати» щось дефіцитне. Ніхто не протестує. Люди подібні, як радянські п′ятирубльовки. Переважна більшість, як чорт ладану, бояться говорити українською. Причина до нудотності банальна.

Це і через українську часто гинули у тридцять третьому. Це через неї розстрілювали найрозумніших і найчутливіших, фабрикуючи всілякі справи СВУ та фанатично конструюючи фабрики смерті. Чекістський Мефісто прищепив чудовній дівчині вірус небуття…

Страх голоду, людоловства та людоморства через кілька десятків років дав буйні плоди. Найсміливіші, просто порядні –щезли, їхні діти переважно теж. Прийшло покоління, зачате у страсі і покорі. Покоління із тремтливими колінами, переважно готове відректися, забути, задушити паралізовану дівчину у труні.

Циклоп-мімікрія заповзала у перевулки і душі. Незрима труна у київських небесах ставала зримішою лише для надчутливих і катів. Протилежності – сходяться….

– Вы из Западной Украины? Прекратите триндеть на вашем бандеровском языке!

– Я із Таращі, на Київщині…

– Я із Лубен, на Полтавщині…

– Я із Сміли, на Черкащині…

– Я із Гайсина, на Вінниччині…

– Я із Шостки, на Сумщині…

– Я з Ізмаїлу, на Одещині…

– Я із Богодухова, на Харківщині…

Вже кілька разів виконавцям здавалося, що паралізована мучениця заснула навіки.

– Наконец-то, сука!

– Долго ж она сопротивлялась, аж не по себе иногда как-то было…

– Мы выполнили заказ. Теперыча –рассчёт!

Мучениця піднімалася із труни. Паралізована вчилася танцювати на милицях. Домовина, старанно підготовлена, була зайвою( але вона згодилася для частини виконавців).

У Києві та Харкові, Таращі і Лубнах, Львові та Ужгороді нетлінна дівчина тоненькими ручками, на яких світилася шкіра, запалювала зорю благої звістки.

Навіть частина лицарів її ордену вже вірили і не вірили, що це – не чорна порожнина.

Ще було багато смертей. Але Той, хто є розпорядником альфи і омеги, вдихнув нетлінність у понівечене тіло. Цього ще ніхто не збагнув.

Найрадісніші знамення повинні приходити непоміченими. Бо люди можуть їх забалакати і замацати».

DSC_1093(2)

Матеріал підготувала Ольга Клим

Коментарі:

Напишіть відгук

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

СОЦІАЛЬНІ МЕРЕЖІ

Новини за датою

Березень 2017
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
« Лют    
 12345
6789101112
13141516171819
20212223242526
2728293031  

Вибір редакції