«Найважча картина не на полі бою, а в морзі», – військовий медик Іван Дем’яник

1 459

Останні 15 років до війни Іван Дем’яник жив у Донецькій області, на межі з Харківщиною. Мав бізнес у Краматорську, Слов’янську та Попасній. Їздив на хорошій машині і жив спокійним життям. Проте весною 2014 року для нього усе змінилося – він став військовим медиком тоді ще батальйону «Азов» і отримав псевдо «Док Рій».

IMG_9166

Початок

«Я товаришував із Дмитром Корчинським і, коли почалися бойові дії, ми з ним зустрілися в Києві, щоб обговорити ситуацію на Донбасі. Тоді ще ніхто не мав уявлення, що там з’явилися чеченські бойовики та росіяни. В день, коли ми поверталися додому, саме захоплювали Константинівку. Це було в нас на очах», – згадує пан Іван.

Чоловік каже, що тоді у нього не було чіткої візії подальших дій.

«Всі мєнти, СБУ, весь місцевий силовий блок був проти України», – стверджує медик.

«Після повернення з Києва я займався розвідкою, – розповідає він. – Збирав інформацію про блокпости, кількість зброї і живої сили».

За 15 років в Івана Дем’яника назбиралося багато знайомств, тож усюди були свої люди.

«Я продав хорошу машину і купив «Москвича», бо розумів, чим це може для мене обернутися. На ньому катався та збирав інформацію. Коли я зрозумів, що мене шукають… Мій товариш був начальником міліції у Бахмуті. До того ми довго не розмовляли, а тут він почав дзвонити і випитувати, де я, чим займаюся. На блокпостах ми їх на початках «травили» – можна було познущатися, петардами закидати. А потім вже мене почали ловити, і я вирішив виїхати звідти».

«Чорні чоловічки»

Тоді до пана Івана зателефонувала Оксана Корчинська і запропонувала стати медиком у добровольчому загоні:

 – Підеш?

– Звичайно!

«Так я потрапив в «Азов». Нас тоді було трохи більше 50 людей. А вже до початку операції зі звільнення Маріуполя (13 червня 2014 року – ред.) в батальйоні було більше сотні бійців», – згадує чоловік.

Каже, спочатку вони виглядали, як банда «махновців». Багато хлопців із татуюваннями, але щирі і відкриті один до одного. Тоді вони були відомі як «чорні чоловічки» – на противагу «зеленим чоловічкам» у Криму.

«Ми діяли на власний розсуд. Перша база була в маріупольському аеропорту. Там ми спали на підлозі – справжній «дурдом». Потім ми поселилися у Бердянську, в «Бризі». Це був «вбитий» пансіонат, де не було нічого живого».

Штурм Маріуполя

Зброї тоді в «азовців» практично не було. Іван Дем’яник мав одну аптечку і мішок бинтів.

«У нас було шикування перед тим, як їхати на Маріуполь. І я всім по черзі роздав бинти – комусь два, комусь три. Але, слава Богу, обійшлося – було лише кілька поранених. Один важкий від гранатомета і три легкопоранених – в когось осколки також від гранатомета, а в когось каміння залетіло від вибуху».

З техніки у добровольців тоді був легендарний «Пряник» – самотужки броньований «КамАЗ».

«Ми його зробили самі, з «КамАЗу». Хлопці варили, пруточок до пруточка, самі продумували броню. Чому пряник? Бо це «частування». (сміється)

Проте, коли броньовик опинився під обстрілом в Іловайську, то кулі прошили броню наскрізь.

«Зброї практично не було. Почала з’являтися вже після звільнення Маріуполя, коли ми себе показали… До того хлопці йшли на свій страх і ризик – половина була з арматурами. Під час першого штурму у травні 95% наших бійців були з арматурами. Вони думали, що вдасться витиснути сепаратистів «масою». А ті два рази «пальнули» – два трупи. І все».

На момент звільнення Маріуполя там було велика кількість бойовиків. Проте хтось попередив їх про наближення українців, і вони зуміли вчасно вийти з міста.

 «Серед сепаратистів залишилася «пацанва», безхатченки, з Росії були люди… Але їхній головний – «Чечен» – втік з Маріуполя».

«Все тривало близько 4 годин. Ми оточили їх і вимагали здатися. Від цього більшість бойовиків порозбігалася, як щурі. Лишися тільки ті, кому тікати було нікуди – вони і «пальнули» по своїх. Так і почався бій. Просто біля нас на перехресті вулиць Грецької та Італійської сепаратисти застрелили свого ж бійця. Постріл був у спину».

Про страх

«Один чоловік, із яким ми були в Широкінській операції, сказав мені: «В той момент, коли ти це робиш, то ніякого страху не відчуваєш. У бою ти робиш усе чітко, як механізм. А потім стає страшно від того, що не було страху в бою».

Скільки людей вдалося врятувати

«Я ніколи не рахував. Однозначно, більше двадцяти».

Але бувало й так, коли Іван Дем’янюк вже не міг допомогти.

«Це важко. Особливо, коли щось подивишся, згадаєш, і воно нахлине… А в той момент ти собі даєш команду, що розслаблятися не можна».

Про Іловайськ

«Ми тоді двічі заходили в місто. Була дана команда виїжджати. Ніхто нічого з собою не брав, ніхто не був готовий до розташування в полі. Ми прибули в район Іловайська, під Старобешево. Там довелося заночувати в полі. Ніхто не взяв одежу – хлопці почали мерзнути. Вдень спека +30, а вночі температура опускалася до +10».

«Я служив в Радянській Армії і добре знав, що «тимчасове» куди крутіше за «постійне». Я був впевнений, що якщо ми їдемо на короткий термін, то може трапитися що завгодно. В моїй машині був спеціальний відсік, куди я понабирав повно тентів, футболок та їжі».

Машини батальйону стояли вздовж дороги. Самі бійці розташувалися у кюветах – розстелили тенти і так спали.

«Наступного дня вирішили – будемо заходити. Сформували колони – наші пішли в обхід праворуч через залізну дорогу, а всі інші прямо через міст. Збоку поле прострілювалося, і ми потрапили під снайперський вогонь».

Документальний фільм івано-франківського журналіста Руслана Ганущака

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Майдан. Історія перша: Людей розстрілювали у мене на очах, – журналіст Руслан Ганущак

«Спершу влучили у «Березу» (Березового Миколу Вікторочива – ред.) – чоловіка Тетяни Чорновол. Йому кинувся на допомогу ще один боєць – його теж поранили. Третім був «Сокіл» – молодший сержант Роман Сокуренко».

«Під обстріл потрапив наші лікар «Айболіт». Куля прошили йому м’які тканини руки. На той час «Береза» уже був мертвий – снайпер чітко влучив у стегнову артерію».

Іван Дем’яник вивозив пораненого «Сокола» прямо з поля бою. Куля влучила бійцю під ребра і прошила печінку та підшлункову залозу.

«Як зараз пам’ятаю – я йому колов три кубики знеболювального. А його такий біль бере… Він каже: «Док, дай руку. Я коли тримаюсь за руку, мені легше». І я тримав його за руку… Ми його довезли, і він помер уже в Німеччині, на лікуванні. Він дуже хотів жити».

Після цього пан Дем’яник повернувся до Маріуполя, де мав перевірити тіла ще кількох загиблих «азовців» – «Хоми» та «Аксьона».  До слова, юного «Аксьона» також вивозив медик, але той помер у лікарні.

«Аксьону» осколок, немов макове зернятко, влучив прямо в око і прошив мозок. Він помер при перевантаженні його в карету швидкої допомоги».

«Практично ніхто не був готовий до втрат. Під швидкою  почалися сварки між командирами. Білецький, Троян… Всі дуже переживали за «Аксьона» – він молоденький ще був, з Луганська, фанат… Мені довелося втрутитися і сказати їм, щоб стосунки з’ясовували вдома».

У Маріуполі «Док Рій» мав перевірити тіло ще одного юного «азовця» – «Хоми». В Іловайську він кинувся на гранату і врятував своїх побратимів.

 «У морзі я почав шукати «Хому», а його нема. Довелося подивитися багато трупів – і без голови, і без кінцівок. Тіл тоді було дуже багато. Найважча картина не на полі бою, а в морзі. Я почав панікувати – де тіло? Мені сказали почекати на «КамАЗ», який вже був у дорозі. Дочекався, йду дивитися, щоб опізнати і не впізнаю його – йому відірвало праву кінцівку, а черевна порожнина була вирвана до руки. І обличчя… Воно було настільки спотворене від того болю і жаху, що я не зміг його впізнати».

Іван Дем’яник згадує – дуже любив «Хому» та «Аксьона». Ті ж ставилися до нього, як до тата.

Перед смертю «Аксьон» дав пану Івану номер телефону своєї дівчини. Той запевняв його, що нічого не станеться, і хлопець сам подзвонить до коханої. Та, на жаль, Іван Дем’яник помилявся.

Про те, що хотілося б змінити у минулому

«Я до сих пір не можу зрозуміти – чому в той час керівники добровольчих батальйонів не змусили Верховну Раду прийняти закон про Народну армію. Щоб всі добровольчі формування влилися в нову армію, а стара армія просто доживала своє. Можливо, тоді все склалося б по-іншому і все не затягнулося на такий довгий період».

Разом із цим він вважає, що за три роки війна нічому не навчила українців.

«Вже три роки йде жорстока війна, а люди все одно не хочуть гуртуватися. Кожен за своє. Щойно оголошують мобілізацію – закордонні агентства тріщать, кордони тріщать – всі тікають».

«Мене постійно питають – «А коли війна скінчиться?». А я кажу – нехай кожен здоровий громадянин до пенсійного віку стане у військкоматі на облік. Вас ніхто не забере. Але скажіть, що ви в будь-який час буде готові піти – хтось копати, хтось носити, а хтось воювати. Армії потрібні всі! У нас були і криві, і сліпі – вони приносили користь. Тоді жодна держава не стала б з нами воювати. Навіть Росія».

Підготував Роман СТЕЛЬМАХ

 

Коментарі:

Comments are closed.

111 queries in 4,076 seconds.