Прикарпатка із Флоренції розказала про “італійське” життя заробітчан

824

Як молода уродженка Прикарпаття зуміла облаштувати життя в далекій Італії, маючи за спиною чимало проблем та сирітство.

Тридцятирічна Юлія Петляк народилася і виросла в Бурштині, а сьогодні  з чоловіком і двома дітками мешкає у Флоренції (Італія), пише WestNews з посиланням на “Галицьке слово“. Встигла багато побачити і пережити та досягла успіху, попри кругле сирітство і великі труднощі.

     – Я поїхала до Італії в 19 років, – розповідає Юля. – Закінчила школу, кулінарне училище, потім поступила на заочну форму навчання в «Галицьку академію», паралельно працювала у тодішньому кафе «Капітан» в Івано-Франківську. Пам’ятаєте, таке колись було? (сміється – авт.).  А потім мені то все набридло, і я вирішила поїхати за кордон – заробити трохи грошей.

     

 – Ви були зовсім юною. Хто допоміг?

– Допомогли мені знайомі, тому що самій кудись поїхати було нереально – на той час я заплатила 1700 євро за те, щоб перетнути кордон. Це був 2005 рік – шалені на той час гроші. Але знаєте, мені дуже сильно пощастило, бо принаймні все відбулося без пригод.

Наслухалися про пригоди інших?

– Звичайно. Ще й як слухалась! Одна моя знайома перший раз їхала до Італії 2003 року і розповідала, як тривалий час до вид’їзду «сиділа» на спакованих валізах, бо не могла дочекатися дзвінка, а потім розповідала, як повезли їх до Польщі (легально вони змогли потрапити тільки туди). Далі було найцікавіше – дочекавшись ночі, заробітчани відправилися через річку перетинати кордон, щоб ніхто не побачив, із валізами на голові. Оскільки надворі був листопад, більшість заробила собі хвороб, і в країну, де цих людей абсолютно ніхто не чекав, приїхали зі серйозними запаленнями.   У мене такого не було. Мені зробили фальшиву візу до Англії, буцімто на навчання, на основі чого я собі легко зробила Шенген. І все склалося добре.

–  Ви знали, куди саме їдете?

– У Мілані на мене мала чекати жінка, номер телефону якої я отримала попередньо. Але ніхто мене не зустрів, і до неї я не додзвонилася. Кинули, чи як це сказати… Уже водії автобуса почали видзвонювати до своїх знайомих і просити, щоб мене хтось взяв до себе. Погодилась одна українка, яка мешкала біля Венеції, доглядаючи за стареньким дідусем. У нього був величезний будинок, тож наша заробітчанка вирішила скористатися цим і підзаробити. Тут часто так роблять. Але все відбувалося за однієї умови – мені ні в якому разі не можна було виходити (максимум – на пальчиках в туалет), щоб ніхто не «спалив». Платила я їй 5 євро за ніч. І там довго не була, Слава Богу. Приїхала в п’ятницю, а вже у неділю пішла на роботу.

Чому Слава Богу?

– Я два роки життя за ці два дні лишила на тій квартирі. У мене такий нервозний стан був, що я навіть їсти нічого не хотіла, тільки й чекала того моменту, коли хтось прийде до кімнати і можна буде хоча би словом перекинутись. Вона мене так налякала за ці два дні, що я потім три місяці з хати не виходила. Розповідала, що в Італії багато темношкірих, які викрадають молодих жінок, віддають в сексуальне рабство… Це безглуздя якесь! Але я то тільки зараз розумію, а спочатку було страшно, тепер навіть  соромно згадувати, як я себе поводила, коли вперше вийшла на вулицю. І от в неділю мене відвели на зупинку, де збираються всі українці, там пропонували різну роботу, але мені не знайшлось ніякої. Аж раптом одна жінка сказала, що планує їхати додому до дочки на весілля, і її треба підмінити.

От приводить вона мене в цю сім’ю, а я переступаю поріг і давай роззуватися – все, як у нас прийнято. А у них же тут такого нема, тому дивилися на мене, як на трохи дивну. Думаю, що вони мене просто пожаліли, тому і взяли до себе. Пояснили, як готувати, прибирати, подарували книжку з вивчення італійської, от і все. Я там мала працювати тільки місяць, а в результаті залишилась на півтора року.

Важко було?

– Ні, зовсім. Нормально. Жили ми на хуторі, без перебільшення кажучи, де вулиця і 5 хат. Вихідних було мало – тільки один день у тиждень. А піти ж то насправді нікуди. Іноді вони мене брали з собою то на концерти, то на море, іноді відпускали в суботу ввечері поїхати кудись з друзями, за що я їм вдячна. Платили мені тоді 700 євро, не багато, але хоч було за що жити.

Кажуть, все пізнається в порівнянні. Скільки отримували в Україні на попередній роботі?

– Смішно. 250 грн… З чаєвими ми отримували в місяць 400–450 грн. Але то було нормально на той час. Принаймні я не бідувала – просто набридло все. Пахали ми по 15 годин в день, людей тьма, ти завжди на ногах. А тоді ще курити дозволяли в закладах. От уявіть собі, яка я додому приходила «обкурена» (волосся і одяг втягував у себе запах сигаретного диму –  авт.).

–  А ця перша робота в Італії Вам не набридла?

– Набридла і ця. Тим паче, що я вже встигла вивчити мову, тому знову вирішила звільнитись. Мені запропонували іншу – доглядати за бабусею. Це мені було більш до вподоби, бо давали більше вільного часу.  Але в результаті така парадоксальна ситуація виникла: як тільки я звільнилася, мені сказали, що я вже не потрібна. От і знову довелось залишитись без роботи, але ненадовго. Якийсь час ходила на прибирання, потім зробила собі документи. І нарешті вдалося поїхати додому.

–  І які були перші враження, відчуття?

– Депресивні дуже. Перший день я гуляла вулицями Бурштина і плакала: в центрі міста понаставляли якихось будок з лотерейними квитками. Чомусь, все це мене дуже засмучувало. Люди там клацали безперестанку… Я весь час думала, чому я сюди приїхала, до кого, а потім якось почала зустрічатися з друзями. І загалом дуже класно вдалось провести літо.

А вдома взагалі ніхто не чекав?

–Я кругла сирота, тому чекати мене було нікому…

Вибачте за питання. Співчуваю…

–Якось так склалося, що за одне десятиліття я втратила всіх рідних – спочатку пішла бабуся, потім інша, потім дідусі, потім тато, а потім і мама. І вже в 16 років у мене не залишилось нікого…

–  Як же ж так?! Рак?

–  Ні. Я не знаю. Не можу цього пояснити. Мама померла, маючи 38 років. В історії хвороби лікарі написали, що це через проблеми зі серцем. А батько пішов у 40, втрапивши в суперечку, під час якої його дуже сильно побили – мені сказали, що в нього відмовили нирки.  Це версії лікарів, і я не знаю, чи можна їм вірити.

Може, їм «помогли» піти з цього світу?

Ні, ні, ні! Тато любив «пригоди», що тут скажеш…

Тепер я розумію, чому Ви у такому молодому віці поїхали шукати кращої долі. Не було бажання вчитися десь в Італії?

Я закінчила тут середню школу вечірню. Але це мені було потрібно, швидше, щоб вивчити добре італійську. І вже коли освоїла, влаштувалася на роботу перекладачем в суді. Рік була там і зараз планую знову повертатись.

Мабуть, з декрету?

– Майже. У мене двоє дітей. Поки змушена сидіти вдома. Але я до цієї роботи в суді не дуже серйозно ставлюся. Вона як додатковий заробіток, тому що тебе іноді викликають, коли потрібно щось перекласти. І зарплату платять через шість-сім місяців.

1496059600

Як таке може бути?

– Бюрократія! Тут страшна бюрократія! Всюди!

Якщо дозволите, питатиму про те, як особисте життя склалося?

– 2010 року я вийшла заміж за італійця, але він не такий, як всі (сміється – авт.). Він інженер, на 7 років від мене старший, дуже гарно до мене завжди ставився і попросив вийти заміж. Керуючись логікою деяких жінок, то я могла би, звичайно, його «відшити», бо не мала за спиною абсолютно ніяких корисливих цілей – на той час отримала вже документи, знайшла житло, роботу, знала мову. Все було в нормі, але погодилася – бо все було по-справжньому. І от – 10 липня буде сьома річниця нашого подружнього життя. Він не такий «домашній», як всі італійці: треба повозити труби – возитиме, треба щось зварити – зварюватиме. Все вміє, не лінується. Мабуть, цим мені й сподобався. Весілля у нас було дуже класне  –  можете «загуглити»…

–  О! Навіть так? Про це писали в газетах? Хтось із гостей встиг прославитись, чи з наречених?

– Ні, ні, ні, Ви не правильно мене зрозуміли (сміється – авт.). Я хотіла Вам показати заклад, де все відбувалося – дуже гарний!

Чекаю весільних фото! Окей!

А ще мені дуже подобається, що мій чоловік легкий на підйом –  раптово вирушити в якусь подорож, чи навіть переїхати жити в інше місто – то для нас абсолютно не проблема. До мене в Україну він сам поїхав: просто сів у машину і вирішив зробити мені сюрприз. Удався! Обізнаність його навігатора закінчилася в тодішній Австрії – все, далі ніхто не підказував, ще не було розробленої навігаційної системи у нас. Довелося купляти і вивчати карту – і так по ній їхати. Пересічний італієць, даю гарантію, що почав би скиглити: «О! Це так далеко! А хто мені пояснить? А як я туди потраплю?». Тому я впевнено кажу, що мій чоловік не такий.
Тиждень він був у мене, чекав, поки я закінчу навчання. Мені з ним просто і легко. Ми багато подорожуємо, часто їздили у Францію, Австрію, Хорватію, Словенію… А Італію об’їздили, як кажуть, вздовж і впоперек, тут не встигнеш все передивитися. Мешкали у Венеції, а коли народилась перша дитина, чоловік знайшов роботу у Флоренції. Тож не вагаючись ми переїхали і живемо тут досі.

Ким чоловік зараз працює?

– В оперному театрі, умовно скажемо, завідувачем відділу технічного обслуговування. Вивчаємо закулісся.

Ви тепер полюбили театр?

– Чесно кажучи, я давно в нього закохана. І перший раз в театральні стіни саме я запросила свого чоловіка. Ми були у Відні, я прочитала в оголошенні, що в опері мають показувати балет Чайковського. І все… Він відмовлявся, не хотів, бо раніше ніколи не був у театрі. Тож у результаті я сама купила квитки і взяла його попід руку. А тепер він з нього не виходить, набагато краще знає від мене відомих оперних співаків, композиторів і т. д.

А діти?

– Діти ще маленькі – Марко (назвали його на честь Святого Марка у Венеції, бо там народився), якому 5  рочків, і Матео – йому лише два з половиною. Старший дуже старанно вчиться, ми його віддали в приватний садочок. І він вже, уявіть собі, вміє розмовляти на трьох мовах (українська, італійська, англійська). Дуже велику увагу ми, як батьки, приділяємо вивченню іноземних мов. Бо хтозна, що наших діток чекає в цьому нестабільному світі. А меншенький  пісеньки англійською навчився співати – і це також тішить. Кожного літа ми з дітками їздимо в Україну, вони дуже люблять Бурштин – машин нема, центр вільний, усе в їхньому розпорядженні. Можливо, колись, коли діти виростуть, я «чухну» в Україну і житиму там, як королева (сміється – авт)!

Ви себе вважаєте щасливою людиною?

– Дуже. А чому б ні?  По-перше, я живу у Флоренції – це прекрасне місто! […]

Дякую і за запрошення, і за позитивну розмову. Сподіваюся, що далеко не одній людині, яка прочитала ці рядки, Ви додали життєвого ентузіазму, чого щиро зичу і Вам! Тоді… до зустрічі.

P.S. Шкода, що просте слово не здатне повністю передати Вашого доброзичливого сміху.

– Дякую. До зустрічі!

(Автор розмови – Мар’яна Мазур для “Галицького слова”)

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Українці найбільше стурбовані зростанням цін, безробіттям та війною на Донбасі. ІНФОГРАФІКА

Коментарі:

Comments are closed.

111 queries in 0,837 seconds.