Професор Роман ГОЛОД: ” Зберігаймо спокій і лупаймо сю скалу!..”

24.09.2018, 10:15  |  Автор:   Власенко Власта

Іван ФРАНКО… Хто ця людина? Як він жив? Чи можемо ми оцінити його геній і взяти собі за зброю його дух і елітарність? Який саме феномен зробив його класиком живої, дієвої думки, яка акуратно присипана совковим попільцем?..Франко і Донбас, Іванові жінки, Міцкевич і голуби, президентські читання, містика і реалізм, політика і ніжність однієї людини… Чому, зрештою, Франко такий крутий?  Про це та про інше стосовно  Каменяра розповів відомий на Прикарпатті франкознавець, автор двох франкознавчих монографій, більше ста  наукових статей і рецензій, доктор філологічних наук, професор кафедри української літератури, декан Факультету філології Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника Роман ГОЛОД.

ПРО ПЄДЕСТАЛИ ТА АТЕЇЗМ

Романе Богдановичу, ось, наприклад, Франко приїхав у Франик. Тепер. Де б найшвидше він проявився: в політиці, в громадському житті, в публіцистиці. Чи назад би пішов, звідки прийшов?

Мабуть, перше бажання було би повернутися. Аби не бачити, в якій слабкій фізичній формі виявився «народ, що вгору йде». Його би дратувало, що українці дуже буквально сприйняли часові рамки (сорок років) Мойсеєвого переходу до землі обітованої та вже більше як чверть століття топчуться на її порозі, не наважуючись увійти. Бо чемні… Бо «ждуть ріду»… Бо бояться образити тих, хто їх споконвіку ображає… Бо слухають фарисейські проповіді попів про обітовану землю в «руском мірє». Бо свободу розмінюють на право служити «в наймах у сусідів»… Він би збентежено впізнав ту саму «расу обважнілу, незграбну, сентиментальну, позбавлену гарту й сили волі, так мало здатну до політичного життя на власному смітнику, а таку плідну на перевертнів найрізнороднішого сорту»… Зізнався би вкотре в гріху нелюбові до неї… А потім… нагадав би собі, що не любить він її «з надмірної любові», що його «руський патріотизм – то не сентимент, не національна гордість, то тяжке ярмо», покладене долею на його плечі. Що він скинути це ярмо не може, іншої батьківщини шукати не може, «бо став би підлим перед власним сумлінням».Тож на просторікування якого-небудь станіславівського ліберала про рагульство і провінційність галичан зокрема і нездатність українців до державного життя загалом відповів би так, як свого часу на Кулішеве «народе без пуття без честі і поваги»: «Бо скажіте ж самі, чи можна так говорити про народ, котрий, будь-які-будь його гріхи – у кожного народу, так як у кожного чоловіка, вони є, і хто знає, чи не більші, ніж у нашого, – а все-таки своєю кров’ю і своїми кістками писав історію своєї боротьби за волю і в найтяжчій добі татарських погромів та великої руїни не тратив думки про свободу…» У цій своїй вірі у власний народ Франко би утвердився, довідавшись про подвиг «Небесної сотні» й усіх полеглих у війні з російським агресором. Відтак, він би зробив висновок, що «варто працювати для цього народу і ніяка праця не піде на марне» і залишився би з нами. Та ще – він любив усе нове, незвичайне, його притягували дивогляди. Він би, мабуть, щиро посміявся з сучасних «білих і пухнастих» всіх у шоколаді радикалів, констатував би, що станіславівський націоналізм трансформувався з буржуазного – в дрібнобуржуазний, здивувався би, як далеко зайшла у нас жіноча емансипація, пустив би сльозу на зборах умираючої Просвіти, усміхнувся би у вуса, спостерігаючи симбіоз бронзового Міцкевича і живих голубів… Тобто, йому було би цікаво…А щодо того, де би він найшвидше проявився, то завжди легше було порахувати галузі, у яких він не проявився, ніж навпаки. Час вимагав від української інтелігенції працювати «на всіх фронтах». Колись учитель Івана Франка – Михайло Драгоманов – на закиди сучасників, що заради розпорошення своїх сил на різні галузі науки він занехаяв основний фах – історію – відповів, що він воліє не писати історію, а творити її. Франко як «цілий чоловік» теж волів би творити історію і в наш час, а тому від цієї своєї «поліфронтальності» він не відмовився би і нині.

Франко всім імпонував, як вічний революціонер, той Франко, якого вічно арештовували, а він знов підіймався. І який дуже нещадно говорив про речі, з приводу яких люди шепталися або говорили щось таке кисло-гірко-солодке. Тобто, це був чоловік великої чесної прямоти. Що б він сказав про війну на Донбасі і політичну ситуацію в країні?

Франко якраз мало кому імпонував як вічний революціонер (не в політичному, а в духовному, світоглядно-психологічному та й навіть побутовому сенсі). Бо кому може імпонувати вічно неспокійний, вічно невдоволений станом речей чоловік. Влада була ним невдоволена, бо був нелояльним. До речі, у радянський період Франкову революційність намагалися заперти у вузькі рамці конкретного історичного періоду, конкретної політичної програми, щоби вона, бува, не повернулася проти соціалістичної системи. Церква була ним невдоволена, бо дозволяв собі богоборчі настрої та нещадно критикував клерикалів. Богема побоювалася, бо ремесло літературного критика спонукало звертати увагу на недоліки й недоречності у творах колег по перу. Слід зазначити, що немає жодного письменника, про творчість якого писав Франко і якому вдалося уникнути критичних зауважень від Франка. Та й звичайний народ, якому Франко, як зазначалося вище, зізнавався в своїй нелюбові, теж нерідко відповідав письменникові навзаєм. Бо немає пророка у своїй вітчизні…

Знаючи антимілітарні гуманістичні погляди Івана Франка можна бути впевненим, що він однозначно засуджував би війну. Однак, враховуючи його непоступливий характер, його власне вічно-революційний «дух, що тіло рве до бою» та враховуючи, що під час І-ї світової війни він мав можливість на собі відчути «переваги» російської окупації Галичини (від відправки синів на службу в лавах Легіону Українських січових стрільців – до масових арештів у середовищі нелояльної до російських «визволителів» галицької інтелігенції), можна бути впевненим, що до миру будь-якою ціною він би не закликав. Він закликав би чинити опір російському агресорові

  • Чим ті люди себе тішать
  • Що Росія якась мати?
  • Конче треба стрілять, вішать
  • А то як же панувати?
  • І хто буде шанувати?

Що ж стосується політичної ситуації в країні, то образки, описані свого часу Франком у сатиричній поемі «Ботокуди», абсолютно сучасно сприймаються досі. Особливою точністю відзначається характеристика політиків:

  • Руки в них лиш к собі горнуть,
  • Рот кричить лишень, чоло
  • З міді й юхту, ані мізку,
  • Ані серця не було.

Або:

  • Справді, твердість дивна в них,
  • Передвсім твердії зуби:
  • Все гризуть, що йно зарвуть,
  • Хоть би кусень як був грубий

Франко потрапив на совєцькі п’єдестали як бунтар. У шкільній програмі того часу відбиралися для вивчення його революційні твори, а ось про велику громадську роботу, якісну працю в системі загальнолюдських цінностей говорилося мало.

Франко потрапив на совєтські п’єдестали радше як революціонер-демократ. Бунтар – надто романтичний, непередбачуваний образ. Бунтарство стихійне і може знову-таки повернутися проти самих будівників п’єдесталів. А радянським пропагандистам потрібні були стійкі й стабільні, надійні кліше. Вільний «дух, що тіло рве до бою» лякав радянських ідеологів, і вони спробували вдягнути його в гамівну сорочку вульгарного соціологізму. Але «одіж» виявилася надто тісна, рвалася по швах, і перед читачами поставали непогамовані й шедевральні «Зів’яле листя», «Із днів журби», «Поки рушить поїзд», «Сойчине крило» тощо. Та й образи Каменяра, чи вічного революціонера вдумливий читач сприймав не як примітивні пропагандистські жупела соцреалістичних героїв «с Лениным в башке и с наганом в руке», а в контексті високолетності поетичного символізму. Власне, в образі Каменяра (як і в близькому до нього образі Рубача у менш відомих однойменних прозовому та поетичному творах письменника) і постає сам Франко – подвижник у громадській діяльності та якісній праці в системі загальнолюдських цінностей. Хто зна, чи мали би ми гуманіста Франка, якби не його каменярська впертість і не одержимість бунтарським духом. Тобто, між бунтарством, громадською роботою і загальнолюдськими цінностями не мусить бути протиставлення.

ПРО ФРАНКА і ЦЕРКВУ

Тема «Франко і церква» вимагає виваженого і толерантного ставлення дослідників, з огляду на її делікатність, сказати б, навіть інтимність. Не можна уподібнюватися радянським ідеологам від літературознавства, які раз і назавжди присвоїли письменникові статус атеїста, а всі інші характеристики його ставлення до церкви зробили похідними.

 Мені якось імпонує погляд на проблему Франкового ставлення до церкви франкознавця Лариси Бондар: «[…]Він (Франко, Р. Г.) обрав для себе гуманізм, просвіту, культуру, демократію, невсипущу працю. Певна річ, його не можна назвати закінченим євангелістом, […] але могутню благотворну силу євангельського джерела він завжди відчував. Для нього, як для художника слова, Біблія завжди була криницею творчого натхнення, до того ж не можна забувати й про релігійне виховання в сім’ї та школі».

Франка не можна однозначно проголошувати атеїстом. Атеїстом був його ліричний герой із «Ex nihilo». І навіть якщо останнього вважати Alter Ego поета, то й тоді слід диференціювати Франка – цілого чоловіка і якусь його невеличку часточку – Чорного Демона богоборства, який притаївся в глибинах підсвідомості поета і який лише разом із Білим Демоном Франкової душі творив теодицею його цілісного єства. Тож Франко радше був раціоналістом, науковцем, поступовцем, позитивістом, але не атеїстом у класичному сенсі слова.

ПРО FRANKOFOREVER

Що би Ви порадили прочитати Президентові Франкового, щоби він міг покращити ситуацію в державі? «Проти рожна перти, проти хвиль плисти» чи щось інше?

Цитовану Вами поезію «Semper Idemi» я порадив би прочитати радше Президентові Росії, особливо слова:

  • Ще те не вродилось 
    Остреє залізо, 
    Щоб ним правду й волю 
    Самодур зарізав!
  • Ще той не вродився 
    Жар, щоб в нім згоріло 
    Вічне діло духа, 
    Не лиш утле тіло!

Так само не Президентові, а радше народові, чи й собі самому, в часи чергової хвилі «національного декадансу» порадив би прочитати рядки із «Великих роковин»:

  • Бачу, бачу тії іскри!
    Мовиш: «Мало їх? невже ж?
    Що? На тридцять мілійонів
    Десять тисяч не знайдеш?»
    Мовиш: «Де нам взять Богдана?»
    Тільки ти придатний будь
    На святе, велике діло!
    Загартуй думки і грудь!
    До високого літання
    Ненастанно пробуй крил,
    А Богдан прийде, як сума
    Ваших змагань, ваших сил.
    До великого моменту
    Будь готовий кожний з вас, –
    Кожний може стать Богданом,
    Як настане слушний час.
    Мовиш: «Нині інші війни».
    Ну, то іншу зброю куй,
    Ум гостри, насталюй волю,
    Лиш воюй, а не тоскуй!
    Лиш борися, не мирися,
    Радше впадь, а сил не трать,
    Гордо стій і не корися,
    Хоч пропадь, але не зрадь!
    Кожний думай, що на тобі
    Мілійонів стан стоїть,
    Що за долю мілійонів
    Мусиш дати ти одвіт.
    Кожний думай: тут, в тім місці,
    Де стою я у вогни,
    Важиться тепер вся доля
    Величезної війни.
    Як подамся, не достою,
    Захитаюся, мов тінь, –
    Пропаде кривава праця
    Многих, многих поколінь.
    У таких думках держися
    І дітей своїх ховай!
    Коб лиш чистая пшениця, –
    Буде паска й коровай.
    «Чи побіди довго ждати?»
    Ждати довго! То й не жди ж!
    Нині вчися побіждати,
    Завтра певно побідиш.
    Та ж недаром пробудився
    Український жвавий рід.
    Та ж недаром іскри грають
    Ув очах тих молодих!
    Чей нові мечі засяють
    У правицях, у твердих.
    Довго нас наруга жерла,
    Досі нас наруга жре,
    Та ми крикнім: «Ще не вмерла,
    Ще не вмерла і не вмре!»

А Президентові України, оскільки вірш «Не пора» він уже, схоже, засвоїв, я порадив би елементарно перечитати «Захара Беркута», аби нагадати собі, що перед ворожою навалою справжні провідники нації повинні відкинути особисті інтереси і цілковито офірувати себе справі захисту інтересів громади.Ну, і щось із публіцистики, звичайно… Наприклад, сміливі міркування Франка, висловлені у філософському діалозі «На склоні віку»: «Всяке людське діло в далеко більшій мірі виплід людської пристрасті, ніж чистого розуму. А для такого великого діла, як відродження і консолідація якоїсь нації, не біда прийняти в рахунок і порцію національної виключності, односторонності чи, коли хочете, шовінізму. Не бійтеся, коли національні потреби будуть заспокоєні, національний голод буде насичений, то нація відкине шовіністичну страву, розум візьме перевагу над пристрастю, загальнолюдське і спільне над тим, що спеціалізує і ділить».

Хоч, схоже на те, що і з цією Франковою тезою Президента нещодавно вже познайомили… Ну і ще… Як шоколадом полити – зробити приємність нашому провідникові згадкою про томос. Словами Франка підтвердити, так би мовити, правильність обраного курсу… В листі до Драгоманова (квітень 1885 р.) письменник передбачає необхідність у майбутньому здобути автокефалію для української церкви: «[…]Недавно один поляк, великий католик і сердечний прихильник Калінки та єзуїтів, кн. Роман Чарторийський, познаньщик родом, питав мене, чи русини домагалися коли-небудь «своєї народної церкви» і чи змагалися як-небудь таку церков собі витворити? Значить, самі вороги наші міркують, що таке змагання могло б і повинно б витворитися[…]».

Осучаснення і перезавантаження Франка… Які ви бачите засоби і методи для того, щоб люди, загалом, чи молодь, зокрема, любили читати Франка, а не лише тримали його твори в системі «ідолів» класики?

Знаєте, під маркою боротьби з ідолами у нас часто боряться з ідеалами….Головний потенціал для осучаснення і перезавантаження Франка в самому Франкові. Саме через це на майдані ми бачили портрети осучасного й «омайданеного» Франка. В інтернеті натрапляємо на осучаснені висловлювання Франка, як-от «Зберігайте спокій і лупайте сю скалу!». Франко сам собі дає раду, бо він значущий. Він має ту об’єктивну цінність, яку ніхто і ніколи не відбере. Це той діамант, сприйняття якого ми можемо тільки дещо підкоригувати, подаючи у тій чи тій оправі. Бажано, щоби оправа була гідною і відповідною… Бо давати у старших класах дітям читати «Борислав сміється», як це колись робилося, – це подавати діамант у дерев’яній оправі. Для різного віку є різний Франко: для діток молодшого віку – автор віршованих казочок, на зразок «Лиса Микити», для дітей шкільного віку – твори дидактичного змісту («Грицева шкільна наука», «Оловець», «Отець гуморист», «Мій злочин», «Пироги з черницями»), для старшокласників – «Перехресні стежки», «Сойчине крило», «Лель і Полель»; для молоді – «Зів’яле листя», «Для домашнього огнища», «Украдене щастя»; для середнього віку – «Основи суспільності», «Великий шум», «Мій Ізмарагд» тощо. Іншими словами, Франкові, як і любові, «усі віки покірні»… Щоби навчитися читати Франка, потрібно навчитися шанувати і любити своє рідне. Тим більше, що це своє рідне – таке своєрідне! І цьому зовсім не заважає те, що Франко утримується в системі «ідолів» класики. Це, навпаки, сприяє адекватному сприйняттю Франка. Так само утримання Шекспіра чи Пушкіна, чи Міцкевича, чи Шолома Алейхема в системі «ідолів» класики не заважає, а сприяє людям, загалом, і молоді, зокрема, цікавитися ними і любити їх читати. Ставлення ж під сумнів Франкової значущості – явище тимчасове і пов’язане з відсутністю традиції державницького підходу до національних культурних цінностей. З віком ця дитяча хвороба новосформованої національної ідентичності мине.

Є різні способи і методи, багато хто їх вже і застосовує. Я б підтримав ідею державного фінансування профранкової кінематографії, наприклад…Також думаю, що творчі конкурси, квести, тематичні інтелектуальні ігри… ну, тобто щось таке, що зробить Франка модним і бажаним в наслідуванні. Розумієте, Франко складний, але він – приклад еліти і високого рівня розвитку нації.  

ФРАНКО,  БЛАГИЙ «СУСІДА»  І  КАРПАТСЬКИЙ ЛІС

Образи (з наголосом на о), наприклад, євреїв у художніх творах Франка не всі позитивні. Зокрема типовий для Франка образ «жидівської п’явки» читається як соціально (а не національно) зумовлений образ капіталіста-визискувача. Такі образи, як Герман Гольдкремер, були звичайним явищем у світовому літературному процесі кінця ХІХ – початку ХХ століття: досить хоч би згадати образ пана Енбо із «Жерміналю» Е. Золя або образ Бермана в «Спруті» Ф. Норріса.

Справді, Франко часом у негативному світлі зображує представників біблійної нації передусім у творах на робітничу тематику («Борислав сміється», «Boa Constrictor», цикл бориславських оповідань). Надто мало серед цих персонажів представників пролетаріату і надто багато – заможних міщан. Однак автор завжди має право на художню правду, для того, щоби читач у творі міг упізнати реалії тогочасної соціальної дійсності. Появу образу «жидівської п’явки» Франко обґрунтовує у своїй публіцистиці. Зокрема в «Письмах из Галиции» він зазначає: «Скажу еще о третьей пиявке края – о евреях, а именно: о больших капиталистах». Франко переконаний: «Нашествие на Галицию евреев-капиталистов очень разоряет край. Почти все помещичьи леса в их руках и вырубливаются разбойничьим способом; горы наши оголели, реки высыхают и каждую весну платят нам разливами, которые портят побережные села». І далі: «Каким образом союз еврейских капиталистов с австрийской бюрократией разрушает национальное достояние в Галиции, это видно всего лучше на нашем лесном хозяйстве» 

Актуальність Франкових оцінок для сучасного стану справ, зокрема й у нашому лісовому господарстві, не викликає сумніву. Достатньо легким порухом думки замінити в цитованій праці автора слова «евреев», «помещичьи», «австрийской» на «олигархов», «государственные», «украинской», і матимемо репортаж «на злобу дня»: «Скажу еще о третьей пиявке края – о олигархах, а именно: о больших капиталистах»; «нашествие на Галицию олигархов-капиталистов очень разоряет край. Почти все государственные леса в их руках и вырубливаются разбойничьим способом; горы наши оголели, реки высыхают и каждую весну платят нам разливами, которые портят побережные села»; «каким образом союз олигархов с украинской бюрократией разрушает национальное достояние в Галиции, это видно всего лучше на нашем лесном хозяйстве». Однак заради об’єктивності зазначу, що викривально Франко зображував представників будь-яких соціальних верств будь-яких національностей, наприклад, поляків («Основи суспільності»), угорців («Чиста раса») і, звичайно ж, українців («Молода Русь», поема «Ботокуди» тощо).

Зараз більш-менш читаючі люди люблять приопускати величину і силу Франка, мотивуючи це тим, що от, він звичайний чоловік, любив жінок і слабував на цікаву хворобу. Але чи був Франко звичайним чи все-таки це «приопускання» його генія – це наш галицький, а може й всеукраїнський коронований менталітет, що так любить вивищити себе, не оцінивши іншого?

Взагалі, існує два способи піднятися над загалом: або самовдосконалюватися, саморозвиватися, духовно зростати, або скосити, витолочити, знищити все, що тебе оточує і що було вище тебе. Звісно, другий шлях легший, але він веде врешті-решт до прогресуючого нарцисизму і деградації. Скидаючи моральних авторитетів із п’єдесталів, маленька людина зазвичай шукає виправдання мізерності власної екзистенції. З іншого боку, аби побачити високий духовний зріст іншого, потрібно самому хоч трохи перерости «сіру масу». «Абсолютний пан форми» Стефаник… не побоюся цього слова – великий Стефаник – називав себе «малим наслідником» Франка. Він не тільки сам умів належним чином оцінити значущість Франка, а й високо цінував присутність цього вміння в інших. У листі до М. Рудницького він пише, що Франка варто любити «за його універсалізм, за його божеську працьовитість і за його велику, скляну гідність людську, якої він мусів боронити перед своїми тодішними земляками». Своєму візаві Стефаник висловлює вдячність за благородне ставлення до Франка: «І я Вам ніколи не забуду цего, що Ви зважилися раз скінчити з молодими недогарками літературної кав᾽ярні, з модою маленьких людий нехтувати великими. Мене фізично прямо боліло вже 25 років, як мої приятелі і знайомі, яких я шанував і любив, не могли так високо глянути, аби побачити велику голову Франка в правдивому світлі». На жаль, «мода маленьких людий нехтувати великими» не минається і нині, і це явище надчасове і надгеографічне, а не винятково галицьке чи всеукраїнське. Просто ніщо загальнолюдське нам не чуже.

ПРО МІСТИКУ

«Духи приходять до моєї кімнати через вікна, через двері, сідають біля мене на ліжко. Чули б ви наші балачки! У них – інша психіка, вони цікаві мені, і одночасно заважають – залізними гаками калічать мені ребра»… Це цитата з Франкового. Він був містиком? Чи це екзистенціальні процеси?

Згадувана вже дослідниця «смеркального» періоду життя і творчості Франка Ярослава Мельник описує цілу низку епізодів, коли межі між реальним та ірреальним, раціональним та ірраціональним у свідомості/підсвідомості письменника стиралися. Це і лист до Доманицького, в якому Франко розповідає, як у «невиясненій для себе об’яві» прочитав його (Доманицького) лист і статтю, спрямовані персонально проти нього (Франка) і просить повідомити, чи така стаття справді існує. Це і віра Франка у те, що він «раптом дістав можність говорити через так звану пошту духів з віддаленими особами»; і «страшна, майже фантастична пригода», яка трапилась Франкові вночі з 7 на 8 квітня 1908 р. в Ліпіку, коли духи, погрожуючи смертю, змусили вночі покинути помешкання, і аж до ранку гонили Франка луками і болотами, а потім «зложили щось мовби суду», яким засудили його «на найстрашніші муки пекельні, а перед тим на побут у якійсь горі протягом 18000 літ». Відомі також спогади Чикаленка та Богдана Лепкого про те, як Франко розповідав, що до нього щодня приходить дух Драгоманова і скручує пальці дротом, не даючи писати.

У матеріалах із архіву Б. Заклинського знаходимо спогади про спільне перебування з Франком на відпочинку в пансіонаті п. Романчукової в Льоврані (зимою 1908-1909 рр.): «Прикре робив враження сей завмираючий повільно геніальний чоловік. Лиш його вроджене залізне здоров’я ще держало його при життю. Оповідав І. Франко у пп. Романчуків, що переслідують його духи. Летять за ним все дві птички, одна се Драгоманов, друга мабуть Павлик. Через них він не може спати. В стіну все щось стукає вночі. Одну ніч навіть переспав у моїй кімнаті, але й там його найшли».

Для Франка ці містичні образи були фатумом, «невідступною зморою», джерелом нестерпного фізичного та духовного болю. Франко, як і кожна творча особистість, наділений неабиякою фантазією та уявою. Вони й ставали джерелом підсвідомих інстинктивних імпульсів, що знаходили своє сублімоване втілення у творах. Ці імпульси підсилювалися у період загострення хвороби письменника, коли межа між свідомістю та підсвідомістю зникала. Складається враження, що саме в такі моменти «пишні духи ідеалізму», з якими все своє свідоме життя вів непримиренну боротьбу Франко – позитивіст, раціоналіст, реаліст, вчиняли помсту своєму тиранові, вириваючись на волю із темниці підсвідомого та візуалізуючись у свідомості письменника. Тож, чи був Франко містиком, сказати важко. Але що містика була присутня в житті Франка – то це однозначно. Так само однозначно, що Франко все своє життя з містикою боровся. Однак виникають серйозні сумніви, що йому вдалося в цій боротьбі перемогти.

Каменяр був масоном, спав у домовині та мав стати першим в Україні лауреатом Нобелівської премії в галузі літератури… Що скажете стосовно таких суспільних декларацій про Франка?

Усе це має право на існування, і є свідченням непідробної цікавості до особи Франка, як із боку його прихильників, так і недоброзичливців. Деякі з цих суспільних маркерів мають під собою якусь фактичну основу, деякі – ні, але саме їх існування дотично теж доводить непересічність персоналії Франка. Скажімо, щодо Франкового масонства, то це більше наслідки літературознавчих спекуляцій, пошуки легкого заробітку девідендів на скандальній темі. Бо першодвигун цієї теми працює на хибному російському перекладі поетизму Каменяр як «каменщик». Насправді російське «каменщик» (одна з назв масонів) українською перекладається як «муляр». Тож у середовищі серйозних франкознавців скептично ставляться не лише до Франкового масонства, але й до надутого такими «сенсаціями» авторитету автора цієї тези. Щодо спання у домовині, то був такий період у житті ще тоді юного Франка, коли він мешкав під час навчання в Дрогобичі «на станції у Кошицької», у своєї родички, яка мала власну столярню. В асортименті виробів ремісників були зокрема й домовини. А оскільки юний Франко допомагав родичам «вести бізнес» (наприклад, розмальовував ружами дерев’яні скрині) і засиджувався при цьому довго «на робочому місці», то й ночувати інколи доводилось, постеливши собі в домовині. Що ж стосується Нобелівської премії, то Франко справді був серед реальних кандидатів, однак не отримав її, за однією з версій, через передчасну смерть, за іншою, – через втрату підтримки з боку голови Нобелівського комітету Харальда Ерне.

ПРО МОРОК ТРЬОХ КРАПОЧОК…

Що заховано у вилучених рядках франкових праць, як Ви думаєте?

лУ «мороці трьох крапочок» ховається світло Франкових пророцтв. У боротьбі з «невигідним Франком» радянські ідеологічні доктрини зуміли тільки довести власну неспроможність і тимчасовість. А рукописи, як відомо, не горять. І все таємне, чи сховане у мороці, раніше чи пізніше стає явним. Зараз є можливість ознайомитися з текстами вилучених із 50-томника творів. Зрештою, є доповнене видання 50-томника. І хоч це питання заслуговує окремого дослідження, коротко можна зазначити, що з ідеологічних міркувань вилучалися Франкові твори, які стосувалися міжнаціональних стосунків (стаття «Поет зради», вірші та праці на «жидівську» тематику, вірші «Ляхам», «Не пора»); твори на національно-патріотичну тематику (вірші «Розвивайся ти, зелений дубе», «Великі роковини»); твори з критикою марксизму й соціалізму (стаття «До історії соціалістичного руху»); твори з лояльним ставленням до релігії (вірш «Хрест») тощо. Однак із Франковим прометеїзмом боролися не лише мороком «трьох крапок». Темряву підсилювали тенденційною вульгарно-соціологічною герменевтикою (вузько-пропагандистським тлумаченням його творів, зокрема згаданих вже «Каменярів» чи «Вічного революціонера»); перекручуванням чи й відвертою фальсифікацією (порушення хронологічного принципу в друці статті «Література, її завдання і найважніші ціхи» заради акцентування на ній як на естетичному маніфесті Франка – революціонера-демократа; згадуване вже «збагачування» Франка творами інших авторів); свідоме чи несвідоме спотворення мови творів Франка (на «масу спотворень, але вже не з вузько ідеологічних компартійних причин, а в силу халтурності – цієї ширшої «ідеології» совдепії» у 50-томнику Франка вказує Орест Друль; Зеновій Терлак віднаходить такі недоречності у виданні збірки «Зів’яле листя»).

 ПРО УКРАДЕНЕ ЩАСТЯ

Висока драматургія цього однойменного твору тримає біля себе людей не одного вже покоління… Чому? В чому феномен цього твору?

А в чому феномен п’єс Шекспіра?.. Чому люди досі плачуть і сміються, споглядаючи характери і конфлікти із давно минулих епох?.. Мабуть, справа у вічності тих тем і образів, які здатен створити тільки справді геніальний драматург. Справа у їхній суголосності, зрозумілості для читача чи глядача. Геніальний автор уміє торкнутися захованих глибоко в душі людини струн, аби залучити її до співдії з персонажами, аби дати їй можливість відчути біль, неспокій, співчуття, радість, надію, тобто весь спектр емоцій, які виникають внаслідок споглядання драматичного конфлікту. Аби перейнятися тим, що описує автор, читач повинен стати частиною самої дії, стати одним із «закадрових» дійових осіб. Власне, Франкові вдалося знайти й підняти з позачасових і позапросторових глибин такі вічні теми, мотиви і образи. Ба більше, він спроектував їх у реалії звичайної гуцульської сім’ї, звичайного галицького села.

Звичайною українофобською практикою стало критикувати українську літературу за її так звану селописність. «Украдене щастя» – чудова відповідь усім таким критикам. Франко доводить, що шекспірівські за глибиною трагедії можуть відбуватися не лише в королівських замках і в родинах знатних осіб. Гюстав Флобер писав, що його пані Боварі страждає і плаче в двадцяти французьких селищах одночасно. Мабуть, символіка образу украденого щастя теж торкається серця не самої лише героїні твору…

Котра з жінок Франка Вам найбільше подобається?

Як літературознавцю мені подобаються всі жінки, в яких закохувався Франко, оскільки кожна з них надихала письменника на високу поетичну й прозову творчість, завдяки кожній з них народжувалися нові й нові твори. Тож література від закохуваності Франка тільки виграла. Як людині мені найбільш симпатична Юзефа Дзвонковська, і не тільки й не стільки через те, що вона наша землячка.

Тендітна й вишукана Юзефа імпонує шляхетністю, чистотою і недоступністю, сміливістю й водночас скромністю, ніжністю, лагідністю. До всього цього ще й додається неабияка, як на такий молодий вік, життєва мудрість, розсудливість і прагматизм. «Ангел доброти, розсудку, невинності», – характеризує її товариш Франка Фелікс Дашинський, і ця лапідарна характеристика якнайточніше передає суть високої краси цієї жінки.

 Що ще слід почитати, щоби побачити Франка, скласти повну картину закоханого чоловіка?

 Аби скласти повну картину закоханого Франка, необхідно, принаймні, повністю Франка прочитати, бо кожен образ жінки, кожна історія кохання, кожен спалах почуття ліричного героя більшою чи меншою мірою відображає особистий життєвий досвід письменника, надихається його емоціями від інтимних переживань. Та й після повного прочитання Франка, є ризик, що картина залишиться до кінця неповною, бо життя письменника не вміщається у рамці його художніх творів. Багато що, свідомо чи несвідомо, залишається «за кадром». Тож картина у нас може вдатися лише імпресіоністична – незавершена, але така, що мозаїчно передає окремими мазками настрої Франкових інтимних переживань, або вихоплює окремі яскраві образи його особистого життя. Отже, те, що Франкові «тричі являлася любов», яка, зрештою, перетворилася у ліричну драму «Зів’ялого листя», відомо всім, як і те, що ці три любові – Ольга Рошкевич, Юзефа Дзвонковська і Целіна Зигмунтовська. Однак на високу поезію Франка надихали й інші жінки – Ольга Білинська, Уляна Кравченко, Климентина Попович, Анна Павлик і, звичайно ж, дружина письменника – Ольга Хоружинська. Всім їм, більшою чи меншою мірою, Франко присвячує поезії своєї інтимної лірики. Однак і в прозі письменника, і в його драматургії теж помітні сліди пережитого кохання. Так, в образі Анни із згадуваного вже «Украденого щастя» вгадуються риси такої ж окраденої на щасті Ольги Рошкевич. В образі Густі Трацької із «Не спитавши броду» дослідники помічають характеристики Юзефи Дзвонковської. В образі Целі з оповідання «Маніпулянтка» – Целіни Зигмунтовської. Тип енергійної, емансипованої жінки, жінки фатальної, жінки, здатної на вчинок, здатної на подолання моральних рамок, зрештою, жінки, здатної на злочин, знаходимо і в інших творах письменника – «Сойчине крило», «Між добрими людьми», «Основи суспільності», «Великий шум», «Для домашнього огнища», «Перехресні стежки», «Батьківщина» тощо. Власне, розкидані в цих та у багатьох інших творах розрізнені жіночі образи і складаються в уяві читача, як розрізнені мазки на картинах художників-імпресіоністів, у єдиний образ Франкового ідеалу жінки, Франкового ідеалу краси.

 Якби Ви зустрілися з Франком у Франківську, де б Ви з ним посиділи і про що би поговорили? Чи відмічаєте в собі якісь базові схожості між Вами і Франком?

Ну, перше бажання було би, мабуть, повести Франка в ресторан «ФранКо», але, згадавши про його нелюбов до пафосності, я би звернув у якусь демократичну «стріт-каву», замовив би нам каву з вершками (бо зі сметанкою, як любив Франко, там не роблять), замовив би «Мохіто», пояснив би, що це улюблений напій Хемінгуея… Далі би пояснив, хто такий Хемінгуей… Потім –  до пам’ятника Міцкевичу… Цікаво було би розпитати Франка, чи зустрічався він із польським колегою у потойбіччі і, якщо так, то про що була їхня бесіда… Далі – вуличкою його імені…Ще би повів його до його ж пам’ятника, який, на моє переконання, став візитівкою нашого міста і його окрасою, незважаючи на крики в стилі «все пропало» під час його встановлення. До речі, теж було би цікаво почути Франкову думку про пам’ятник Франкові. Показав би йому старі знимки пам’ятника Лєніну з простягнутою рукою… Для порівняння… Пішли би в драмтеатр його імені, аби переконатися, що, принаймні, театральне мистецтво в Івано-Франківську – це правдивий «станіславівський феномен»… О!.. Пояснив би йому, що таке «станіславівський феномен». Хоч останнє йому, підозрюю, було би нелегко збагнути…

Але ж Франківськ не чужий Франкові… Мабуть, наш маршрут значною мірою визначав би сам Франко. Напевне, він захотів би побувати на колишньому міському цвинтарі (теперішньому меморіальному комплексі), щоби провідати могили Юзефи Дзвонковської, Євгена Желехівського, Дениса Січинського, інших знайомих йому людей… Вклонився би могилам січових стрільців, Романа Гурика, воїнів-АТОвців… Мабуть, захотів би побувати у пам’ятних йому місцях, де виступав на зборах Радикальної партії (вул. Низова, 5), Товариства руських жінок (площа Ринок, 6), на вечорах, присвячених пам’яті Тараса Шевченка (вул. Січових Стрільців, 24)… Мабуть, прийшов би вклонитися пам’ятнику «абсолютного пана форми» Василя Стефаника в університет, названий іменем покутянина. Певно, захотів би зустрітися й поговорити зі студентською молоддю, як колись зустрічався з «молодими духами» його вчитель Михайло Драгоманов. Ви знаєте, Франко точно надихнув би молодих людей оптимізмом, навчив би їх «зберігати спокій і лупати скалу» невігластва. Слабим на надмірну толеранцію пояснив би, що «у житті народів нема посвячення», що «народ, котрий посвячає себе за другого, є дурнем і не знає, що робить», що «найперша задача кожного народу є – стояти за своїми власними інтересами і дбати про своє власне утримання». «Нечитальникам» нагадав би, що «книги – морська глибина». Двієчникам нагадав би, чим завершилась «Грицева шкільна наука»… Професорів, змушених їздити на заробітки в Польщу, підбадьорив би, нагадав би, що і йому колись у скрутний час доводилося працювати «в наймах у сусідів». Головне, щоб «наймицтво» не стало нормою життя і рисою ментальності. Далі все це дійство обов’язково закінчилось би селфі з Франком. Мої студенти остаточно переконалися б, що Франко – хоч і вимогливий і «острий», та все-таки живий, демократичний, комунікабельний і незабронзовілий цілий чоловік, і, вдоволені, розійшлися би світами «з його духа печаттю»…

А щодо моїх базових схожостей з Франком… Принаймні, дуже би хотілося, щоби вони були. Сподіваюся, що це не тільки любов до риболовлі… У Франка була дуже важлива для мене риса. По-різному складалися обставини його життя, але він став тим, ким він став, через те, що не шукав комфорту… Точніше, може і шукав, але не будь-якою ціною. Не ціною втрати базових цінностей, не ціною компромісів із власним сумлінням. Можливо, він вирішив би багато особистих проблем, якби проявив лояльність до тодішнього уряду (принаймні, кафедру у Львівському університеті він би посів), можливо, міг би використати для власної фінансової вигоди свої численні знайомства з галицькими (і не тільки галицькими) гешефтсманами, якби зробився «трохи євреєм», можливо, міг би стати «смотрящим» за фінансовими потоками зі сходу, якби став трохи москвофілом, можливо, отримав би яке-небудь звання «найзаслуженішого наймита», якби продовжив працювати у польському культурному чи політичному середовищі. Але, попри всі обставини і спокуси, попри матеріальну скруту, яка постійно супроводжувала його сім’ю, попри арешти і цькування, він залишився собою, він залишився вірним собі, він залишився українцем. І в цьому йому допомагав його потужний «дух, що тіло рве до бою», і міцний каменярський характер (дай Бог кожному українцеві!). Франко не так боявся впасти, як не піднятися. Ось у цьому я би хотів бути схожим на нього. Особливо, коли тебе оточують «не так тії вороги, як добрії люди», і коли тебе найбільше підточує нерозуміння найближчих. І коли сумніви, копирсання в собі вповільнюють рух уперед…

  • І знов рефлексії! Та цур же їм! 
    Се панський спорт! Хай нервні білоручки 
    та пустопляси риються в своїм
  • нутрі, і всяку думку гірш онучки 
    розскубують, і всякий рух чуття 
    жвуть, мірять, важать! Не для нас сі штучки!
  • Ми, бра, плебеї, учтою життя 
    не мали ще коли пересититься, 
    гашиш та опій, сім’я забуття
  • противне нам. Нам хочесь жити, биться 
    з противником, нам люба праця, рух, 
    ми хочем справді плакать, веселиться,
  • любить, ненавидіть. У нас ще дух 
    не розколовсь надвоє під корою, 
    традиції не в’яже нас ланцюг.
  • Ми можемо втомиться боротьбою, 
    зломиться, впасти, та не наша річ 
    розмикаться в борні з самим собою.

ПРО ТЕРПЕННУ КРАЇНУ І СЕЛЯНСЬКУ САПУ

 Здоровий селянський дух допомагав Франкові мужньо долати всі труднощі й випробування долі. Нам, українцям, часто закидають, що наша культура, як і наша еліта – сільська в своїй основі. Що ми маємо дуже абстрактне і відносне відчуття часу, бо, на відміну від міщан, які орієнтувалися на конкретний час на годиннику ратуші, ми, селяни, звикли жити за сонцем. Так, ми повільні, так, ми неповороткі, так, ми можемо перевершити по часу Мойсеєвий рекорд – 40 років до землі обітованої. Але, по-перше, все відносне в цьому світі… Можна себе самопроголосити міським інтелігентом у третьому, чи якомусь там, поколінні, але залишатися типовим совком без жодних ознак аристократизму духу, а можна бути селянським сином, як Франко, але мати вроджену шляхетність. А, по-друге, у цьому, на перший погляд, недоліці нашої нації, криється водночас її перевага, її здоровий дух, її здатність до тяжкої виснажливої праці, її вміння терпіти фізичний біль і невміння терпіти душевну наругу, її вміння захищати свою приватну власність та об’єднуватися перед зовншнім чи внутрішнім ворогом, її зневажливе ставлення до «нервних білоручок та пустоплясів» – «партачів життя», її патріотизм, її релігійність, її консерватизм у ставленні до рідної мови, традицій і звичаїв, її толерантне ставлення до сусідів і багато-багато іншого. Тож усі ці риси можуть стати помічними для «народу, що вгору йде», надолуживши впертістю й наполегливістю, терплячістю й витривалістю навіть тимчасову відсутність належної «фізичної форми» чи гідних провідників. Дорогі євреї, росіяни і поляки! Не хвилюйтесь за нас, селюхів. Ще однією «селянською» вдачею є вміння вчитися у панів… Навіть якщо у вчорашніх… Навіть якщо в «ходачкових»… Ми обов’язково навчимося в Ізраїлю, в Росії, у Польщі, в інших держав «стояти за своїми власними інтересами і дбати про своє власне утримання». Тихою селянською сапою ми таки доберемся до вершини, з якої відкриється наша земля обітована. Бо Франко вчить навіть після численних падінь підійматися і йти далі. Йти до своєї мети, до своїх вершин, до своїх перемог.

 

Читайте також: ПРИКАРПАТСЬКИЙ САДІВНИК ЯРОСЛАВ ВАСИЛИШИН: «ЛЮДИ НЕ МОЖУТЬ БУТИ ЛІПШІ ВІД ДЕРЕВ»

Підписуйтесь на наш канал у Telegram та наші сторінки у Facebook, Instagram і Twitter. Щоб першими дізнаватися про головне, що відбувається в Івано-Франківську, області, Україні та світі.

При використанні будь-яких матеріалів інтернет видання гіперпосилання на конкретну новину чи матеріалів не нижче другого абзацу. Передрук матеріалів без погодження редакції забороняється.
&nbsp

Редакція WestNews

Україна, Івано-Франківськ, вул. Січових Стрільців 56
Прес-релізи: westnews.ua@gmail.com
Email редакції: editor.westnews@gmail.com

Підпишись

Розробка та дизайн:


X