WestNews.com.ua

«Сліпа богиня» і Миколина таємниця: маловідома історія про підпільну студентську ОУН в Рогатинському педучилищі

23.05.2020, 15:07  |  Автор:   Порепа Петро

Сьогодні в Україні відзначають Свято Героїв. Переважно ставлять квіти до існуючих пам’ятників, виголошують промови, згадують загиблих і проводять аналогії із сучасними героями, що протистоять російському агресорові на сході України. Однак є багато історій, які або взагалі невідомі, або маловідомі на широкий загал. Бо про них ніколи не говорилося, а якщо й говорилося, то в обмеженому колі людей і дуже тихо. Не всі вони дійшли донині. Деякі вдається відшукати у спогадаї людей, яких сьогодні вже також немає. Одну із них пропонуємо сьогодні читачам WestNews.

Як відомо, після смерті Сталіна таборами Радянського Союзу прокотилися страйки і повстання, з яких найкривавішим було повстання в Кінгірських таборах, що забрало життя багатьох сотень в’язнів. Самих тільки розчавлених танками жінок в Кінгірі загинуло до 500 осіб. Через таке повстання у Воркутинських таборах пройшли і учасники студентської ОУН з Рогатинського педучилища. На щастя, їм вдалося залишитися живими. Потерпів лише Богдан Перекліта. Був поранений кулею в ногу. Недоглянута рана перекинулась в гангрену, ногу довелось ампутувати. Налякана такими подями система вирішила розвантажити каральні заклади і спеціальна комісія Верховної Ради СССР в 1956 р. випустила з-за колючих дротів людей. Вийшли у «велику зону», як тоді жартували, і герої нашої історії. Чи живі вони ще – достеменно невідомо.

Один з них – Микола Белегай. Який потерпів найбільше. Хоч йому єдиному серед усіх вдалося втекти, коли до хати наближалися енкаведисти, але життя для нього перетворилося на життя зацькованого зайця. Минуло багато років. З того часу народилися три покоління людей, а таємниця Миколи залишилася не розкритою. Ходить кілька легенд, але ні одна з них не підтверджена ні документально, ні першим джерелом. Одні одним, навіть найближчі рідні розповідають, можливо, колись видумані легенди. Микола не перший і не останній, чий життєвий шлях покритий тайною, але поки не стане щось достовірним, або поки живуть його друзі, рідні, легенди мають право на існування.

Далі подаємо спогади друга дитинства Миколи Белегая, також колишнього політв’язня, Зеновія Карася, надані WestNews його онуком Володимиром Гарматюком.

Поки вдамося до існуючих легенд, доведеться повернутися до до початку, щоби більше дізнатися про студентську організацію в Рогатинському педучилищі. Для цього довелось зустрінутись з дружинами членів тієї організації з надією щось почерпнути з їх пригаслої пам’яті. Але ці зустрічі і телефонні розмови мало дали. Нічого конкретного не змогла мені розповісти ні Богуслава Пізь-Бойкевич, ні Катруся Раб-Галуга, ні Ганнуся Пархуць-Довга. Все, що розповім дальше, буде опиратися на розповідь Івана Гнипа і на розмову з Богданом Маслієм ще в концтаборах.

Отож, основне ядро організації, коли вона вже складалася, проживало в гуртожитку. Контактували тільки поза його стінами. Для групової роботи сходилися на помешкання до Дмитра Маслія, де були можливості такі зустрічі проводити. І хоч Дмитро Маслій формально по справі організації не проходив, але у всі її таємниці був посвячений. Як випливає з розповіді Івана Гнипа, члени організації здавали собі справу з того, що боротьба ОУН-УПА проти большевицької імперії за створення української незалежної держави добігає свого завершення. Живими залишалося все менше підпільників і вони змушені були перебувати в глибокій конспірації. Було ясно, що боротьба приречена на вигасання, але Пізь і його однодумці розуміли, що спротив московсько-большевицькій окупаційній владі припинитись не може. Не скидалось на те, що така потужна, як здавалось, імперія сама собою розвалиться. Жодна держава того часу не мала такої чисельної мілітарної сили – 5 000 000 вояків, як також жодна держава світу не мала такої поліційної системи як НКВД, такої розгалуженої до неможливості мережі донощиків, як також найчисельнішої в світі монопартійної системи КПСС. Отже, єдина надія – це надія на майбутню війну між СССР і цивілізованим світом, а що така війна неминуча, братчики не сумнівались.

На випадок такої війни в Україні буде потрібна добре законспірована і розгалужена по всіх селах і містах націоналістична українська організація, здатна підтримувати в народі революційний дух, не дати забути тих жертв, які поніс український народ, керований ОУН в боротьбі за свою волю з усіма окупантами, а на випадок війни організувати збройні сили. Такі осередки в селах і містах, на думку Пізя і його однодумців, здатні організувати саме вчителі, бо вони тісно пов’язані з народними, вже колгоспними масами. Отже, організація творилася на майбутнє. Тому, коли в педучилищі прокотилася нова хвиля по створенню комсомольської організації, хлопці спротиву не чинили, а навпаки ніби радо подали свої заяви.

Іван Гнип розповідав, що до молодіжної націоналістичної організації ОУН-ське підпілля відношення не мало. Можливо, Пізь з кимсь і радився, але нікому того не відкривав. Богуслава, найближча до нього в той час особа, також ні в що не була посвячена. Ніби все йшло добре, всі члени організації одержали інструкції, як діяти на місцях, була розроблена мережа зв’язку і т.д. Державні екзамени успішно завершені, відбувся випускний вечір, усі випускники роз’їхалися по своїх селах з направленнями у відповідні школи, очікуючи початку нового навчального року. І раптом в перший день праці були заарештовані Володимир Пізь, Михайло Раб, Богдан Герекліта, Михайло Пархуць, Богдан Гривнак, Микола Базів, Іван Гнип. Хто зрадив?! – билися у своїх роздумах заарештовані…

(Студенти Рогатинського педучилища. У верхньому ряду 8 – Б. Гривнак, 12 – В. Пізь, 13 – М. Раб)

А сталося таке: молодший брат Дмитра Маслія Богдан, що вчився в Рогатинські середній школі, ніким не спрямований, ніким не уповноважений, на свій розсуд на колгоспному току в с. Обельниця Галицького району застрелив секретаря райкому партії Войткова (як мотивував свій вчинок Богдан Маслій, він так хотів відплатити за смерть своїх тата і мами, вбитих більшовиками). З місця події Богдан втік, а що був дуже подібний до брата Дмитра, який ні про що не знав, енкаведисти схопили Дмитра. Вони люто катували його, але він ні до чого не признався, бо й не мав до чого признаватися. Не добившись ніяких зізнань, слідчі вдались до давно застосовуваного методу «бочки». Там і «розколовся» Маслій, і видав майже все ядро організації. Спочатку хлопці трималися мужньо і не признавалися, але приперті беззаперечними доказами, змушені були здатися. На суді, що проходив у Станіславі (Івано-Франківську), прокурор вимагав вищої міри – розстрілу для всіх заарештованих. Адвокат, «помічник прокурора» просив пом’якшити покарання. Суд засудив усіх до 25 літ таборів. Молодший Маслій, як малолітка, за вбивство секретаря райкому також отримав 25 літ. Старшого Маслія, Дмитра, стратили. Отак судила за не скоєний злочин совєцька «сліпа богиня»[1].

 

Що ж до Миколи Белегая, походив він з бідної селянської родини. В дитинстві втратив батька, згодом і маму. Єдиним його опертям була сестра. Бажаючи вибитись в люди, в 1946 році, він поступив у Рогатинське педучилище. Вчився добре, з поведінкою також було все гаразд, був веселим, бадьорим, товариським і вірним. Будучи глибоко патріотичним юнаком, як і всі ми тоді, погодився вступити в підпільну студентську націоналістичну організацію, тим більше, що давно був заангажований в підпільні справи у рідному селі Підмихайлівцях. Після втечі перед арештом Микола зійшов у підпілля. Як розповідає наш товариш з дитячих літ з Підмихайловець, Микола перебував у криївці у Васючинському лісі разом з «Маком» з СБ. знаючи, що в Букачівському НКВД працює оперативником його шкільний товариш, Микола вирішив з ним зустрінутись. Зустріч відбулася в монастирському ліску в Підмихайлівцях. Під зустрічі товариш відкрив по Миколі вогонь і поранив йому руку, яку згодом довелось ампутувати. З товаришем Миколи з НКВД я мав зустріч. Він сказав, що такого випадку не було, в Миколу він не стріляв і в тому часі з ним не зустрічався.

Все ж обом підпільникам вдалося виготовити собі документи на чужі прізвища переселенців з Польщі, після чого, ймовірно, Микола влаштувався на роботу в Болехівський лісокомбінат (возив воду). За другою версією, яку розповідає Богуслава Бойкевич, після звільнення в 1956 році Пізь бачив Миколу у Львові на барахолці, окликнув його, але Микола втік поміж людей. У Підмихайлівцях люди ж розповідають, що Микола переселився до Польщі. А правди, мабуть, ніхто й не знає. Нічого певного не могли розповісти рідні Миколині сестра і шваґер, поки жили, а тепер і ця нитка обірвана. В Підмихайлівцях, рідному Миколиному селі, не знайшлося жодної, хоча б групової світлини…”

[1] Більше про це описано у спогадах Володимира Пізя «Шлях до волі», 2009, м. Рогатин

 

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Вишиванка за колючим дротом

Підписуйтесь на наш канал у Telegram та наші сторінки у Facebook, Instagram і Twitter. Щоб першими дізнаватися про головне, що відбувається в Івано-Франківську, області, Україні та світі.

При використанні будь-яких матеріалів інтернет видання гіперпосилання на конкретну новину чи матеріалів не нижче другого абзацу. Передрук матеріалів без погодження редакції забороняється.
&nbsp

Редакція WestNews

Україна, Івано-Франківськ, вул. Січових Стрільців 56
Прес-релізи: westnews.ua@gmail.com
Email редакції: editor.westnews@gmail.com

Підпишись

Розробка та дизайн:


X