Тетяна Павлик: “Акварельний живопис – настільки рідкісна й складна техніка, що, можливо, тому не кожен береться за неї”. ВІДЕО

1 375

Нещодавно івано-франківська художниця Тетяна Павлик отримала від Президента звання “Заслужений художник України”. З цього приводу видання WestNews вирішило поспілкуватися з пані Тетяною та більше дізнатися про неї та її творчість.

В першій частині інтерв’ю художниця розповіла про своє дитинство, перші кроки в творчості та причину, чому вона обрала для себе досить складну техніку “акварель по мокрому”.

IMG_8853

– Пані Тетяно, для початку хотіла б дізнатися, коли Ви зрозуміли, що малювати – це Ваше покликання?

У дуже ранньому дитинстві, насправді. Хоч до того я була спортсменкою. Займалася і спортивною гімнастикою, і легкою атлетикою, і балетом, і бальними танцями. Багато чого перепробувала.

Але я дуже хотіла вчитися малювати. Ходила в художню школу з такою радістю. Я сиділа на уроках в середній школі і летіла в мріях в художню школу. Вже собі уявляла, що я там буду малювати, або якісь ідеї в мене вже з’являлися. Я дуже вдячна батькам, що вони мені не вказували, не суперечили, не наполягали на своїх бажаннях. Не те, що догоджали. Вони просто відчували, що це є щире моє бажання, і бачили, що це навіть покликання.

Ще один момент. Мій батько першим зауважив, що я буду зв’язана з творчістю. А саме з художньою творчістю. Хоча мої батьки будівельники. Вони технарі. Він це помітив, коли я тільки починала сидіти. Це було мені десь 5 місяців. У мене навіть залишилися старі чорно-білі фотографії, як я сиджу, підперта подушками, і коло мене хустка, кольорова така. Вона була з такими огірками турецькими. Такі колоритні, дуже цікаві. Випадково колись накрили мене цією хустиною надворі, коли я спала, щоб на мене сніг не падав. І звернули увагу, що я дивлюся, втупивши погляд, в хустку і розглядаю ці орнаменти. Батько тоді сказав:” Це щось таке незвичайне”. Потім воно підтверджувалося, коли я росла.

– Чому саме акварель та техніка «по мокрому»?

Також доля так посприяла.  У  художній школі в мене був викладач-аквареліст. Молодий. 28 років. Після Одеського університету, відділення  худграфу. Сам викладач, Олександр Олександрович Бринзей, був покликаний бути вчителем. Від Бога вчитель! Він настільки віддавався нам, учням, настільки любив та багатогранно нас відкривав. Він не просто вчив малювати. Він вчив думати, мислити, відчувати. Це перший вчитель, який фактично дав мені фундамент як художниці.

Я вже тоді відчувала,  що це дуже близьке мені, що це справді моя дорога. Я ще не знала тоді, що буду акварелісткою. Мені все подобалося. І в мене багато що виходило – і скульптура, і живопис олійними фарбами. Але акварель мені дуже подобалася. Олександр Олександрович мені конкретно нічого не радив, не рекомендував по якій стежині йти. Єдине, що він мені порадив – це у який університет поступати. Він не приховував, що я була одна з улюблених його учениць і залишаюся дотепер. Мені дуже приємно.

– Можливо Ви малюєте й у інших техніках?

Ні, зараз ні. Знаєте чому? Є велика причина для цього. Мої колеги казали: «Та ти рано чи пізно все одно перейдеш на акрил. Він зараз в моду входить. Олійний живопис – це такий діапазон. А що акварель? Акварель – це несерйозна техніка». Але я була впевнена. І я відчула в собі те. Це любов. Я закохалася в цю справу. Це я усвідомила поступово, коли вчилася в університеті, коли перепробувала купу різної графіки. Тоді і зрозуміла, що це моє.

Всі курсові роботи я виконувала аквареллю. В мене була ніби козирна карта. Ніхто так не вмів. Я завжди виділялася. Мене викладачі любили за мою самовідданість цій техніці. Хоча не в техніці справа. Важливо, щоб художник себе знайшов і легко себе почував під час роботи, так, як риба в воді.

Так, справді багато художників вважає, що акварель – це техніка тільки етюдна. Це коли вийшов на планер і на швидку руку зробив зарисовку. Потім прийшов у майстерню і вже по етюду робиш серйозну картину на полотні. Або, наприклад, ескізна. Так само. Робиш зарисовок аквареллю, потім приступаєш до серйозного полотна.

Взагалі, для мене акварель була цікавою ще з художньої школи. Це, власне, приклад мого викладача. Він робив великі станкові картини аквареллю. На цілий лист паперу. Мене це захоплювало. Я вирішила не те, що продовжити його роботу. Він якраз нас вчив не наслідувати. Щоб ми не робили копію, а знайшли себе. Так само я вчу своїх учнів. Техніку я можу запропонувати і навчити, але справжній художник має самовиразитись так, як ніхто інший. Бути особистістю, бути собою. І тоді ти будеш оригінальний.

Акварельний живопис – настільки рідкісна техніка й складна, що можливо тому не кожен береться за неї. І добре робить, тому що не варто. Якщо не має даних до цієї справи, то краще не братися.

IMG_8857

– Який жанр Ви любите малювати найбільше?

Спочатку я починала з натюрмортів і дуже любила їх. Але завжди мріяла про глибокі, сюжетні роботи. Якусь ідею передати. Таку глибоку, цікаву. Коли я говорила, що акварель вважається такою легковажною, несерйозною технікою, то мала на увазі, що переважно нею малюють тільки зарисовку. А я собі завжди в житті ставила за мету показати своїм прикладом, що це дуже серйозна техніка. Вона нічим не відрізняється від олійного живопису чи акрилу, чи якоїсь іншої модної техніки.

У картині може бути така глибина і така тема серйозна, що вона нічим не поступиться полотну, яке є дуже серйозне, класичне. Тому мій улюблений жанр – це серйозні теми, які зачіпають.

У моєму альбомі є різні теми. Він вийшов минулого року. Тут є 4 розділи. Є сакральна тематика, тематика Майдану. Вони надихнули мене. От це якраз такі речі: що болить, що хочеться передати.

– Можливо у Вас є робота, яка далась Вам важко? Можливо з моральної точки зору або й з технічної?

У мене є багато таких робіт. Це якраз такі, коли ти дуже переймаєшся. Остання моя серйозна робота – це портрет Івана Франка до виставки, яка була присвячена Франкіані минулого року. То був ювілей Франка. Я перемальовувала його щось 3 чи 4 рази. Коли я не задоволена, то просто беру новий лист паперу і роблю свіже, тому що важко. Акварель любить бути легкою. Вона не терпить поправок. Хоча навчилася з часом трошки технічно це робити не за один прийом, а поетапно.

– Ви колись рахували кількість ваших робіт?

Ніколи. Приблизно можу сказати, що кілька тисяч, а скільки тисяч – я не знаю. Це неможливо порахувати. Раніше я не так часто фотографувала свої картини. Якщо тепер ти можеш кожну роботу сфотографувати і потім полічити, то раніше – ні.

Дуже багато робіт продалося, багато закордон виїхало. І дарувалося дуже багато.

Справа в тому, що техніка легка і за день можна виконати роботу. Складні картин я могла поправляти на другий день, на третій. Це я вже навчилася самотужки. Буває таке, коли розмалюєшся, то зупинитися вже не можеш. Коли тільки цим займаєшся і нічого не відволікає, то само вже вихлюпується.

– От Ви щойно сказали, що продаєте свої роботи. Можливо були такі випадки, що Вас попросили намалювати щось на замовлення?

Так, звичайно, були. Замовлення є час від часу. Люди, наприклад, хочуть саме такий сюжет, мають якісь особисті вподобання. Але люблять цю техніку, подобається. Деколи від таких замовлень в мене народжувалися ідеї.

Ось, наприклад, 20 років тому було замовлення намалювати закоханих коней. Я була така молода, невпевнена. Я пробувала кілька варіантів, переживала чи вдасться, чи ні. Так один з варіантів в мене й залишився. Але людина залишилася дуже задоволена.

– А Вас є учні, які також малюють такою складною технікою “акварель по мокрому”? Які Ви даєте їм поради та настанови?

Учні – як пташки з гнізда: вилетіли і все. Все, що могла, я їм дала, поділилася. І бачила, звичайно, що є більш здібні, такі, що глибше відчувають акварель. Є в мене дуже гарна учениця. Вона зараз вчиться в Києві. Яніна – дуже цікава й тонка натура.

Вона дуже переймалася і переживала, інколи аж до сліз. Так, як я колись: коли в мене не виходило, то  теж зрошувала сльозами свої роботи. Багато учнів для себе почерпнули і пішли далі. Займаються своїми справами. Так, щоб працювали в техніці акварелі, я таких не дуже знаю.

– А Ви пробували себе в якихось інших видах мистецтва?

Фотографія –  це друге крило для мене. Якийсь час дуже заглибилася в цю сферу. Я фотографувала  тільки  для свого задоволення. Художник  бачить композицію миттєво. Апарат – це так, як твій інструмент. Я зловила собі ті миті, які мені подобалися. Це таке моє захоплення. Хоч я не можу сказати, що я так віддаюся фотографіям, як картинам. Найде натхнення, то щось сфотографую. Переважно тільки акварель.

В мене назбиралися фотографії в майстерні, і мої колеги запропонували зробити якусь цікаву виставку. Саме фотовиставку. І в 2005 році  в мене була персональна виставка в Івано-Франківську в залі  Національної спілки художників. Тоді вперше я вивісила 60 фотографій на вітрини, надвір до людей. Мене помітили мої майбутні колеги-фотохудожники і прийшли до мене у виставковий зал під час виставки, були здивовані, що я не тільки малюю. Я пішла до них у Спілку, і так ми потоваришували.

– Вас також називають сучасною Лесею Українкою. На Вашу думку, чому Вас асоціюють з поетесою?

Звичайно, це дуже приємне порівняння. Напевно, тільки тому, що Леся була дуже близькою мені по духу ще з художньої школи, з дитинства. Як були завдання щось ілюструвати, то я брала «Лісову пісню». Мені подобався поетичний образ цієї мавки, вся ця феєрія, ця її глибина змісту. Це не просто якась казочка. Це філософський містичний погляд Лесі.

Коли дорослішала, мені подобалися й інші її твори своєю глибиною. І вона як особистість, як жінка-митець була для мене прикладом. Всі знають, що жінок митців не так багато. Зараз, можливо, це простіше. У сучасному світі жінка чує себе більш рівноправною і може собі дозволити творчо реалізуватись. Але все одно для неї це складно, бо є сім’я, є більше обов’язків. А творчість потребує усамітнення, заглиблення і відсторонення від зовнішнього світу. Це завжди складно. Це ще залежить від натури, від сприйняття.

Мені завжди було складно і навіть дотепер. Але намагаєшся, коли маєш перед собою якийсь приклад. Леся Українка – це сильна духом людина, до якої завжди можна рівнятися.

– А чи доводилося Вам працювати з іншими митцями? З ким Ваша робота була найприємнішою та продуктивною?

У мене були співпраці. Я, зазвичай, ілюструю книги. Ось моя остання збірка з Неонілою Стефурак. У нас вийшло 5 чи 6 книжок. Це приклад того, що я не малюю спеціально. Збірка складається з 11 розділів. На обкладинці є одна кольорова ілюстрація. Всередині зображення вже чорно-білі. Вони такого вигляду не мають, як акварель в кольоровому варіанті, але суть в тому, щоб передати більше зміст. Я працюю здебільшого з поетами. Мені і ближче поезія для ілюстрування. У той же час мої вже готові роботи аквареллю були співзвучні з багатьма авторами. Це такі, як Богдан Томенчук , Марія Вайно.

Неоніла Стефурак – не те, що перша, вона просто більш вагоміша. Ми стільки книжок разом зробили і на цьому ґрунті потоваришували. Можна сказати, що ми вже як родина. Коли вона приходила до мене в майстерню, то вона дивилася і сама собі вибирала. Вона відчувала, дивувалася, наскільки мої незалежно писані картини дуже співзвучні з її віршами.

Розмовляла Ірина Куйбіда

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Президент присвоїв франківчанці Тетяні Павлик звання “Заслужений художник України”

Коментарі:

Comments are closed.

130 queries in 4,545 seconds.