“Допоки буду відчувати, що потрібна цій сцені, доти я буду тут”, – акторка Галина Баранкевич

18.11.2018, 17:05  |  Автор:   Куйбіда Ірина

Галина Баранкевич – співачка та акторка Івано-Франківського облмуздрамтеатру. У її творчому доробку безліч цікавих ролей.

ВонаДаруся у виставі “Солодка Даруся” (М.Матіос),  Христина Парменівна у виставі “Шлюха” (В.Винниченко), Маша у виставі “Три сестри” (А.Чехов), Ляля у виставі «Шаріка» (Я.Барнич, Ю.Шкрумеляк), Юр’яна у виставі “Нація” (М.Матіос), Венера у виставі “Енеїда” (І. Котляревський), Еринія у виставі “Гамлет” (В.Шекспір), Єва у виставі “Любов до гробу” (А.Ніколаї) і це ще не весь список.

Журналістка WestNews поспілкувалася з акторкою Галиною Баранкевич. Говорили про все: про музику, сім’ю, навчання, веганство, театр, гастролі, спортзал, подорожі, архітектуру, кулінарію і не тільки. Читайте!

Фото з офіційної сторінки Драмтеатру

Гастролі у Кропивницькому

Враження неймовірні! Ми вже не вперше у Кропивницькому. До цієї поїздки були ще три: дев’ять років тому, у 2009 році, ми були вперше з виставою «Солодка Даруся», потім ми приїжджали туди з виставою «Оскар і рожева Пані»,  минулого року ми були з виставою «Нація». Вперше за багато років існування театру, ми виїхали на такі великі гастролі.  Раніше ми їздили з однією виставою по 10-12 міст. А тут 6 днів! І кожного дня інша вистава, і складні вистави. Нас уже впізнавали на вулицях, нас чекали! Ми жили недалеко від театру, і коли гуляли в центрі, всі оберталися на нас. Було приємно, що нас глядачі впізнають, роблять компліменти. Ми відтворили реконструкцію зустрічі Січових стрільців на пероні. Ми себе й відчували тими стрільцями, які несуть певне культурне віяння.

Люди йшли і казали: «О, наші актори, ми вас любимо». До тепер приймаю відгуки і різні компліменти. Коли ти приїжджаєш у будь-яку точку нашої країни, і якщо ти вже бував у місцевому театрі, і познайомився з акторами, то можна вважати, що у тебе вже є там друзі. Ти вже маєш з ким випити каву, де переночувати, де провести час і з ким.

Фото з офіційної сторінки Драмтеатру

Обіцяли приїхати до Франківська. Навіть більше, вже йшлося не на рівні обіцянок, а на рівні того, що є домовленість з обласною адміністрацією. Там йдуть перемовини за те, щоб зробити такі обмінні гастролі. Ми їздили під егідою українського культурного фонду, бо виграли цей тендер. Відповідно, вони так само планують приїхати до нас. За моєї праці у театрі я не пам’ятаю саме гастролей Кропивницького театру в Франківську, тому думаю, що для глядачів Франківщини це буде дуже цікаво та актуально.

Після поїздки туди я ще раз переконалася, що Франківськ йде дуже попереду. Так сталося, що, на щастя, за останні два роки я відвідала дуже багато країн і дуже багато різних міст. Якийсь у мене щасливий цей біометричний паспорт. Коли поїду в європейські країни, то в мене, як фаната свого міста і країни, завжди виникає таке питання: «Чому у моєму місті немає стільки туристів, скільки є в Парижі, в Амстердамі, в Мадриді?” Я теж хочу, щоб у моєму місті було стільки туристів, щоб місцеві так само могли заробляти гроші, як і в тих країнах. Це нормально. І це питання мене дуже боліло. А коли поїхали у Кропивницький, то побачили, що там ще зовсім інша ситуація, і місцеві це розуміють.

Ми повинні розуміти, що нам є до чого йти. Але серед українських міст ми дуже попереду. Дуже! Я вважаю, що Івано-Франківськ, як маленьке містечко, один з перших. Архітектура яка! Ми розбудовуємо, старі будівлі відновлюємо. Так, є моменти, де дещо руйнують, десь недоречні рекламні вивіски. Але з цим також борються. В інших містах це проблема. Ця така базарщина. У нас уже є натяки на те, що ми будемо все-таки вдосконалюватися і йти вперед. За один день все одно все не зробиться, тому я, як оптиміст, розумію, що я живу справді в європейському місті.  Що стосується саме кропивничан, то люди попереду міста. Вони розуміють, що є велика проблема, яку потрібно вирішувати. Ми навіть чули такі фрази від людей, які 6 днів день в день ходили на наші вистави, що це у них був тиждень утамування культурного голоду. Люди це казали відкрито.

Фото з офіційної сторінки Драмтеатру

Коли ми везли лемківський концерт, то я чула такі репліки: «Кому там це треба? Хто там знає про тих лемків?» Після концерту, до мене підходили люди, і я бачила, що вони нервуються. Одна жінка казала, що ніколи не думала, що на цій землі будуть піднімати це питання, що лемківська пісня буде звучати на цій землі. Сльози текли! Це неймовірні відчуття, не знаю, як це передати словами. Вона почула слово «лемки», бо її тато пережив цю історію, а вона на тій території вважала це неважливим чи нікому непотрібним: говорити про долю свого тата, який був виселений. Насправді, про це треба кричати у всі голоси. Заради такого хочеться кожного дня давати такі концерти.

Фото з офіційної сторінки Драмтеатру

Коли вони казали, що втамовують культурний голод, то це було дуже відчутно. Ми звикли, що коли граємо виставу дома, виходимо на стометрівку, то нас всі пізнають, дякують. Відчувалося, що кропивничанам це було потрібно. Люди, які вже бачили «Солодку Дарусю» раніше, йшли на неї вдруге, втретє, вчетверте. Це дуже велика похвала для нас.

Фото з офіційної сторінки Драмтеатру

Вигнані з раю

У кожному творі все одно криється якась таємниця. Страшно не може бути, мандраж завжди є. Але коли ти вже відчуваєш контакт з людьми, то й  відчуваєш відповідальність. Сцена це настільки моя територія, що я звідти дуже багато чого можу сказати людям з позиції артиста. І люди почують! Можливо, не зрозуміють, можливо, не будуть погоджуватися, але почують. Цього року покотилися сльози на пісні «Полетів би на край світу». Я не знаю чого. Завжди хочеться плакати під пісню «Під облачком». Твір про кохання, але це символ роз’єднання – з’єднання. Треба, щоб це не залишалося на рівні старшого покоління, бо там де є молодь, де діти, значить, що воно йде далі.

У мене є дуже велика мрія! Дуже хочу, щоб цю роботу побачили українці у всіх куточках. Хоча б у великих містах країни. У столиці, у Тернополі, де великий осередок лемків, у Луцьку, у Рівному, на Луганщині. Моя бабуся вперше була виселена на Луганщину. Вагон відчепили, і 3-4 роки вони проживали там. Тому для мене це особливий край, адже звідти пішло і моє ім’я. Бабу мою звали Анна, але її там називали Галею.  У той день коли я народилася, бабусі зробили операцію: у неї було онкозахворювання, і вона думала, що помре. Тому вона просила мого тата, щоб він мене назвав Галею. Після того вона прожила ще 24 роки. Тому я й Галя, хоч і народилася у Великий день Віри, Надії, Любові і Софії.

Мені важливо, щоб той край, як ніхто, розумів ці речі. Насправді, проблема в тому, що комусь вигідно цей скандал, а нещасні люди страждають. І ще ми дуже мало спілкуємося між собою. Коли ми були на Луганщині з виставою “Нація”, до нас підходили жінки, які відкрито казали, що вони “помогают ополченцам, потому что они не знали такой истории. Почему вы раньше не приезжали?” За екраном ці люди зовсім інші. Коли ти бачиш їх, то розумієш, що це така сама людина. Вони не виставу прийшли дивитися, а на бандерівців. Вони бачать, що ми такі ж люди, як вони. Нас багато років хтось стикає. Не знаю кому це вигідно, нехорошим людям. Нам потрібне культурне спілкування. Люди втомилися від крові, брехні та злоби. Всі ми хочемо добре жити.

Фото з офіційної сторінки Драмтеатру

І музика, і гастролі, і театр

Ще й не тільки, ще вчуся заочно. Я студентка медичного університету, фармацевтичний факультет. Провізор-фармацевт. Я вже його завершую. Не кажу, що я бачу себе у цій професії, кажу, що все можливо. Для мене це було дуже корисно, така “переключка” від творчості. Це було мені дуже потрібно у певний момент. Інколи і від творчості хочеться відпочити. Я вже себе ловлю на думці, що вдома не вмикаю музику чи в авто. Я втомлююся. Забагато вже цього. Хочеться просто тиші та спокою. Фармація – це кардинально інша професія, яка дуже потрібна для життя і по-своєму цікава. У середовищі медиків я така не одна. Там багато творчих людей, які займаються професійно творчістю, чи по-аматорськи, але дуже круто, володіють різними інструментами, дуже класно співають. Медики абсолютно творчі люди. Мама у мене медик, але вона дуже гарно співає.

Життя складається так, і розумієш, що треба вміти багато у цьому житті. Не знаю як я це встигаю. Можливо, тому що у мене ще немає дітей. Це також було важливим рішенням вступу у медичний університет. Через те, що я думала, що у мене є цей простір, мій вільний час, коли я можу присвятити себе навчанню і вдосконаленню. Я ніколи не поміняю сім’ю на навчання. Я дуже люблю дітей. Так мені дано. Якщо я перемикнуся на якісь інші речі, то вже мене ніхто не зупинить.

Фото зі сторінки акторки у соцмережі

Життя за межами театру

У колективі я екстраверт, люблю бути з цікавими людьми. Потребую після сесії, після гастролей свого особистого часу, де я маю бути сама з собою, де я маю подивитися багато хороших фільмів, розважальні програми, почитати. Люблю вишивати!Остання моя робота була для похресника. Я хочу подивитися вистави. Моя сестра рідна живе у Києві, і я часто їжджу туди, щоб подивитися вистави. Сама. Є такі моменти, де я маю бути сама з собою. Я потребую цього часу. Це перезавантаження.

Я люблю релаксувати в кабінеті косметолога, у спортзалі. Вважаю себе активним відвідувачем спортзалу. Два роки тому почала відвідувати його для фігури. Дієти і правильне харчування – це все моя тема. Зараз я зацікавилася веганством. Не через те, що я збираюся кидати м’ясо чи рибу, хоча не вважаю себе фанатом цих продуктів. Їм бо так потрібно, і у певному вигляді вони мені смакують. Мені цікаві рецепти. Люблю готувати, а саме – пекти десерти. Торти, пляцки просто обожнюю. Стіл на Святу вечерю – за мною. Не знаю що це: чи це любов до традиції, чи це любов до кухні, але мені це все дуже подобається. Якщо було б більше часу, то може я б і цю професію освоїла. Але сцену я люблю більше. А це все хобі, “переключка”. Намагаюся час використовувати по максимуму і не шкодувати, що я чогось не зробила, принаймні спробувати.

Фото зі сторінки акторки у соцмережі

Шлях далі

Приходять молоді актори, але й звільняються інші. Орест Пастух та Ігор Захарчук! Це мої друзі. Якби це стосувалося акторів іншого театру, просто моїх знайомих, я б до цього ставилася по-філософськи. На жаль, як інші, я не можу ставитися до цього по-філософськи.  Оресту я завдячую свої комедійні ролі.  Він все-таки побачив у мені комедійну актрису: у нього я зіграла дві комедійні ролі і за це дуже вдячна.  Якщо режисер проявляє до тебе велику довіру, він тобі дає якийсь певний аванс. До того мені заклали в мою свідомість, що я трагедійно-драматична актриса. Можливо, це моя фішка, можливо, це мій козир, але це не так, якщо я справляюся з іншими своїми героїнями.

Я дуже вдячна Оресту за цей шанс, бо він у певний момент врятував мене зі творчої спраги. Я потребувала чогось іншого у  своїй творчості.  Так само Ігор Захарчук, який багато років був моїм партнером у виставах. Це мої творчі друзі. Я сумую за ними, і мені боляче, що вони покинули театр. Хай це буде переломний етап, можливо, це їхній шанс щось  змінити у цьому житті. Це також правильно. Я, можливо, зараз мислю егоїстично, але я сумую, мені їх бракує, але вони є, і хто його знає, як там буде через рік-два. Раптом може все помінятися!

Фото зі сторінки акторки у соцмережі

Я знаю, що я можу спробувати себе у іншому театрі. Шанс мені дадуть точно. Інше питання, чи я цього зараз потребую. Може й потребую. Направду, немає такої серйозної потреби, але якщо буде, то я звичайно, що буду пробувати, якщо життя мені підкаже, що так треба робити. Я не зарікаюся, різні ситуації бувають у житті. Єдине, що точно хочеться, це не стояти на місці, а є моменти, коли ти розуміє, що провисаєш. Хочеться розвиватися! Через це я готова розглядати нові пропозиції, можливо, якісь нові шанси: у кіно чи в рекламі, чи на телебаченні, чи у вокальному мистецтві, бо це також одна з важливих граней мого життя, яку я ще до кінця не розвинула.

Я вже як рік не писала нових творів через те, що я у вокальному пошуку. Тому ті двері, які будуть переді мною відкриватися, я готова приймати це як шанс. Буду сподіватися, що не буду боятися експериментувати, бо чим більше тобі років, починаєш більше переживати, боятися та сумніватися. Насправді світовий досвід показує, що ніякий вік над тобою не владний, і поки при тобі розум і свідомість, руки, ноги, голова на плечах, доти ти можеш гори звертати.

Я тут, у франківському драмтеатрі. Це моя сцена! Проплакана, випрацьована, але я не вважаю, що це кінцевий етап у моїй творчості, і не хочу так вважати. Допоки я буду відчувати, що я потрібна цій сцені, цьому театру, цьому колективу, доти я тут буду. Якщо я почну відчувати, що щось вже треба змінювати, я обов’язково буду змінювати.

Фото зі сторінки акторки у соцмережі

 Розмовляла Ірина КУЙБІДА

Підписуйтесь на наш канал у Telegram та наші сторінки у Facebook, Instagram і Twitter. Щоб першими дізнаватися про головне, що відбувається в Івано-Франківську, області, Україні та світі.

При використанні будь-яких матеріалів інтернет видання гіперпосилання на конкретну новину чи матеріалів не нижче другого абзацу. Передрук матеріалів без погодження редакції забороняється.
&nbsp

Редакція WestNews

Україна, Івано-Франківськ, вул. Січових Стрільців 56
Прес-релізи: westnews.ua@gmail.com
Email редакції: editor.westnews@gmail.com

Підпишись

Розробка та дизайн:


X